Євген Омелянович Петрушевич – уповноважений диктатор Західноукраїнської Народної Республіки (1919-1923).
Місце народження, освіта
Народився 3 червня 1863 року в місті Буськ (нині – Львівська область), у родині греко-католицького священника і громадсько-політичного діяча Омеляна Петрушевича.
Навчався в:
- Академічній гімназії;
- Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові;
- Львівському університеті (на богословському і правничому факультетах).
Мав ступінь доктора права.
Кар’єра
У студентські роки очолював українське товариство “Академічне братство”.
Протягом 1883-1884 років перебував на військовій службі в австрійській армії.
Здобувши докторський ступінь, проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень “Дністер” Степана Федака.
У 1896 році відкрив адвокатську канцелярію у Львові, яку наступного року переніс у місто Сокаль. Там швидко зарекомендував себе не лише як вправний юрист, а і як організатор суспільного та культурно-освітнього життя. Очолював повітовий осередок товариства “Просвіта”.
Наприкінці 1905-го переніс канцелярію в місто Сколе.
Діяльність у політиці
Після створення Української національно-демократичної партії в 1899-му, долучився до її діяльності.
У 1907 і 1911 роках отримував крісло депутата австрійського парламенту.
У 1910-му був обраний депутатом Галицького крайового сейму.
У розпал Першої світової війни, в 1916 році, очолив Українську парламентську репрезентацію – представництво українських політичних сил в австрійському парламенті.
Проголошення ЗУНР
На початку 1918 року Петрушевич став головою галицької делегації на мирних переговорах у Бресті, а восени – на переговорах із представниками австрійського уряду у Відні.
Після того, як поляки захопили Львів, діяч повернувся в Галичину. 21 жовтня 1918 року він оголосив розроблений ним статут Української Національної Ради та виклав план легального й мирного переходу влади в Галичині до рук українців. Після затвердження статуту виїхав до Відня.
1 листопада 1918 року на території Галичини й Буковини відбулося збройне повстання проти польської влади. На тлі цього Петрушевич виїхав до Станіслава (нинішній Івано-Франківськ), куди після втрати влади у Львові перемістилося керівництво Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
3 січня 1919-го Петрушевич відкрив першу сесію Української Національної Ради, яка ухвалила рішення про об’єднання ЗУНР та УНР. Вже 22 січня, після урочистого проголошення і затвердження Акта злуки, діяч увійшов до складу Директорії УНР.
9 червня УНРада надала Петрушевичу права уповноваженого диктатора – найвищої посадової особи з повноваженнями верховного головнокомандувача. Це рішення керівництво УНР розцінило як недемократичне, у зв’язку з чим його виключили зі складу Директорії.
Попри це, Петрушевич погодився на пропозицію голови Директорії УНР Симона Петлюри про спільні військові дії Галицької армії та війська УНР проти більшовиків. Однак восени 1919 року розбіжності між ЗУНР і УНР у питаннях зовнішньої політики виявилися настільки глибокими, що подолати їх не вдалося.
Еміграція
У листопаді 1919 року керівництво ЗУНР через наступ польських військ виїхало з Камʼянця (нинішній Камʼянець-Подільський) до Відня.
В еміграції Петрушевич не припинив діяльності щодо відновлення незалежності ЗУНР. Намагався привернути увагу міжнародної спільноти до українського питання, надсилав делегації на переговори в Ригу та Женеву.
У лютому 1921-го Ліга Націй визнала за Галичиною право на автономію, водночас визначивши Польщу окупантом. Також рекомендувала Раді послів Антанти розглянути українське питання.
Тоді Петрушевич підготував і представив проєкт конституції Української Галицької Республіки. Документ спирався на засади західної демократії та гарантував широкі права й свободи для всіх національних спільнот, які проживали на території краю.
15 березня 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила рішення, за яким Галичину без жодних умов передавали Польщі. У травні того ж року Петрушевич оголосив про розпуск уряду ЗУНР у вигнанні та ліквідацію всіх дипломатичних представництв і закордонних місій.
Після цього він переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист українців, поширював ноти протесту проти діяльності польської влади, видавав газету “Український прапор” тощо.
У роки ілюзійної політики “українізації” в УРСР Петрушевич певний час вірив у можливість зміни національного курсу радянської влади. Проте вже у 1930-х надія зникла під тиском масових репресій і терору.
Смерть
Унаслідок тривалої хвороби помер 29 серпня 1940 року в Берліні (на той момент Петрушевичу було 77 років).
У 2002-му його прах було перевезено до Львова й перепоховано на Личаківському цвинтарі.
Сім’я
Був одружений із Леокадією Пуніцькою. Подружжя мало трьох дітей: сина Антіна й двох дочок.
