Симон Васильович Петлюра – голова Директорії Української Народної Республіки (1919 – 1920).
Місце народження, освіта
Народився 10 травня (за григоріанським календарем – 22 травня) 1879 року в Полтаві.
Спочатку навчався в церковнопарафіяльній школі, а в 1895-му вступив до Полтавської духовної семінарії. Втім, у 1901 році його відрахували з семінарії за “революційні” настрої та “мазепинський дух” (ішлося про причетність до організації виступу композитора Миколи Лисенка в закладі).
Крім того, з 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка.
Кар’єра
У 1900-му Петлюра познайомився з автором брошури “Самостійна Україна” Миколою Міхновським й приєднався до Революційної української партії (РУП).
Наступного року взяв участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи громаду духовної семінарії.
У 1902-му, рятуючись від арешту, виїхав на Кубань. Там писав статті для газет, співпрацював з “Літературно-науковим вісником”, друкувався в “Записках Наукового товариства імені Шевченка”. Також публікував статті у виданнях РУП – газетах “Добра новина” і “Праця”, а також у місячнику “Гасло”.
Паралельно Петлюра співпрацював із відомим істориком, членом-кореспондентом Російської академії наук Федором Щербиною, який запропонував йому впорядкувати архів Кубанського козацького війська. Тоді ж Петлюра опублікував свою першу наукову роботу – “О языке народных школ Кубанской области”.
На прохання партійних колег у своєму помешканні облаштував невелику друкарню, де виготовлялися антиурядові листівки. У грудні 1903 року Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці та поширенні революційних прокламацій.
Повернення в Україну
У березні 1904-го його звільнили під поруки. Вийшовши на волю, вирушив до Києва, а згодом – до Львова, де працював у газеті “Селянин”.
Співпрацював із львівським “Літературно-науковим вісником”, редактором якого був поет Іван Франко, а також із “Записками Наукового товариства імені Шевченка”, що виходили під керівництвом історика Михайла Грушевського.
У період революції в Російській імперії 1905 року потрапив під амністію й долучився до роботи Української соціал-демократичної партії (УСДП), яка виокремилася з РУП.
У 1906-му перебував у Санкт-Петербурзі, де редагував партійне видання “Вільна Україна”. Згодом повернувся до Києва і став секретарем щоденної газети “Рада”.
Протягом 1907-1908 років обіймав посаду співредактора партійного органу УСДП “Слово”, а також друкувався в журналі “Україна”.
У 1912-1914 роках видавав журнал “Украинская жизнь”. Також писав нариси, які в 1918-му були видані окремою збіркою “Незабутні”.
Після Лютневої революції 1917 року організував український з’їзд військовиків фронту в Мінську, де тоді проживала його родина. Там Петлюру обрали головою Українського військового комітету Західного фронту та делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві. Після цього він очолив Український Генеральний Військовий Комітет, а в червні обійняв посаду першого Генерального секретаря військових справ. На цьому посту розпочав формування українських військових підрозділів. У результаті з’явився гайдамацький кіш Слобідської України, який на початку 1918-го відіграв ключову роль у боях за Київ проти більшовиків.
Антигетьманське повстання
У липні 1918-го Петлюру заарештували за підозрою в організації змови проти гетьмана Павла Скоропадського. Був звільнений у листопадів, після чого він вирушив до Білої Церкви й очолив антигетьманське повстання Директорії Української Народної Республіки.
У грудні Петлюру заочно включили до складу Директорії, яка повалила владу гетьмана Скоропадського. Це стало початком відновлення УНР.
22 січня 1919 року відбулося проголошення універсалу Директорії про злуку УНР і ЗУНР в єдину державу. Паралельно більшовицька Росія вдруге розпочала воєнний наступ на Україну. Петлюра протягом десяти місяців очолював боротьбу Армії УНР проти Росії. Паралельно приділяв увагу переговорам із представниками Антанти, Румунії та Польщі.
11 лютого 1919-го очолив Директорію УНР, замінивши на цьому посту Володимира Винниченка.
У квітні підписав Варшавський договір із Польщею, тож українська армія разом із польськими військами розпочала наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 року знову ввійшла до Києва. Однак уже в жовтні того ж року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, а війська УНР були інтерновані.
Еміграція
Унаслідок цього Петлюра емігрував до Європи і вже там очолив уряд УНР в екзилі. Проводив переговори для підтримки республіки, а також здійснював політичне керівництво українськими військовими частинами й установами, розташованими на території Польщі.
У 1923-му радянська влада в Україні звернулася до польського уряду з вимогою видати Петлюру як “ворога трудящих”, але останній під чужим паспортом на ім’я Степана Могили вирушив до Франції. У Парижі організував видання тижневика “Тризуб”. Друкував численні статті, присвячені громадсько-політичним і культурним питанням, проблемам національного визволення України, аналізу подій Української революції та потребі єдності політичної еміграції.
Загибель
Убитий 25 травня 1926 року в Парижі більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбартом. Поховання відбулося на паризькому цвинтарі Монпарнас. На той момент Петлюрі було 47 років.
Сімʼя
Був одружений із освітянкою Ольгою Петлюрою (до шлюбу – Більська). Мали дочку Ларису (Лесю), яка стала поетесою.