Михайло Сергійович Грушевський – історик, голова Центральної Ради Української Народної Республіки в 1917-1918 роках.
Місце народження, освіта
Народився 29 вересня 1866 року в місті Холм (нині – Польща), в сім’ї вчителя.
Дитячі роки минули на Кавказі.
Спершу освіту здобував вдома, а в 1880-1886 роках навчався в Тифліській гімназії (розташовувалася в сучасному Тбілісі, Грузія).
З 1886-го навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, де врешті здобув ступінь магістра.
Кар’єра й політична діяльність
Наприкінці навчання в університеті долучився до українського руху: входив до таємної організації “Громада”, в рамках якої Грушевський опікувався українським гуртком у духовній семінарії в Києві.
У 1894-му його запросили стати професором першої кафедри історії України, відкритої у Львівському університеті. Він читав лекції, заснував власну історичну школу та працював у Науковому товаристві імені Шевченка, яке очолював з 1897 по 1913 роки.
Паралельно Грушевський розгорнув велику видавничу діяльність: лише серія “Записки Наукового товариства імені Шевченка” під його редакцією налічувала понад 100 томів, а загалом вийшли друком сотні наукових і популярно-наукових робіт українською мовою.
У 1899 році став одним зі співзасновників Української Національно-Демократичної партії. Разом з письменником Іваном Франком започаткував і редагував журнал “Літературно-науковий вістник”. Крім того, став одним з ініціаторів створення Української видавничої спілки.
Після революції 1905-1907 років переніс діяльність до Києва, де організував Українське наукове товариство.
У 1907-му приєднався до Товариства українських поступовців – таємної організації, яка об’єднувала різні партії.
Початок Першої світової війни Грушевський застав у Карпатах. Виїхати до Львова чи Києва він не міг, тому разом із сім’єю вирушив до Відня, згодом – до Італії, а потім через Румунію повернувся в Україну.
У середині листопада 1914-го, коли історик із родиною приїхав у Київ, його заарештували росіяни за звинуваченням в австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 року вченого планували вислати у Сибір, проте завдяки клопотанням знайомих у Петербурзі вирок пом’якшили: він відбував заслання спочатку в Симбірську (нині – Ульяновськ), а згодом – у Казані.
Навесні 1916 року вчена рада Львівського університету позбавила Грушевського посади професора. Восени він переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва “Украинская жизнь”, продовжував наукову роботу.
Після Лютневої революції в Росії 1917 року перед українським народом відкрилася можливість здобути власну державність. Головну роль у цьому процесі взяла на себе Українська Центральна Рада – перший український парламент. Його легітимність підтвердив Всеукраїнський національний з’їзд, і шляхом таємного голосування майже одностайно головою Центральної Ради обрали Грушевського.
На посаді голови УЦР він мав провідну роль у формуванні державної політики. Згодом УЦР проголосила незалежність Української Народної Республіки та ухвалила Конституцію.
Коли в 1918 році влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, Грушевський знову зосередився на науковій роботі.
У лютому 1919-го він виїхав до Кам’янця-Подільського, згодом перебрався до Станіслава (нині – Івано-Франківськ). Уже в березні того ж року емігрував спочатку до Праги, а потім до Відня. Там він продовжив наукову працю й намагався привернути увагу міжнародної спільноти до українського питання. У Празі Грушевський також заснував Український соціологічний інститут.
У 1924- році, прагнучи завершити багатотомну “Історію України-Руси”, що було неможливо без доступу до українських архівів та бібліотек, Грушевський повернувся в Україну. Після цього очолив Історичну секцію Всеукраїнської академії наук (ВУАН).
25 квітня 1929 року, на засіданні загальних зборів Академії наук СРСР, Грушевський порушив питання створення Інституту української історії. Втім, наприкінці року Рада ВУАН ухвалила рішення про ліквідацію комісій, які очолював вчений. Колег Грушевського заарештовували та висилали, а сам Грушевський з 1931-го був змушений постійно перебувати у Москві.
23 березня 1931 року його заарештували за звинуваченням у керівництві “Українським націоналістичним центром”, який насправді вигадали чекісти. Хоча згодом справу закрили, науковець залишався під постійним наглядом.
Смерть
Помер 24 листопада 1934 року в російському Кисловодську від сепсису (зараження крові після операції). Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Сім’я
Був одружений із Марією-Іванною Грушевською (до шлюбу – Вояківська).
У подружжя народилася дочка Катерина, яка стала етносоціологинею, фольклористкою, етнографкою.