Василь Костянтинович Липківський – засновник і перший митрополит Української автокефальної православної церкви (1921-1937).
Місце народження, освіта
Народився 7 березня (за григоріанським календарем – 19 березня) 1864 року в селі Попудня (нині – Черкаська область), у сім’ї благочинного священника Костянтина Липківського.
Початкову освіту здобував в Уманській бурсі, а потім навчався в Київській духовній семінарії.
Завдяки академічним успіхам, Липківського направили до Київської духовної академії. У 1889 році завершив навчання, здобувши ступінь кандидата богослов’я.
Кар’єра
Початок діяльності
Після випуску з духовної академії Липківський почав викладати Закон Божий. Спершу працював в училищі міста Шпола, згодом – у Черкаському міському училищі та чоловічій прогімназії.
У 1891-му був висвячений на священника і став настоятелем собору в місті Липовець, отримавши місце свого батька, який служив там багато років.
На початку 20 століття, у 1900 та 1901 роках, Василя Липківського обирали секретарем Київських з’їздів єпархіального духовенства.
Втім, Липківський здобув визнання не лише як талановитий проповідник, а і як автор численних статей. Його публікації регулярно з’являлися у впливових журналах “Киевская старина” та “Киевские епархиальные ведомости”.
У 1903-му він переїхав до Києва, де очолив новостворену Київську церковно-учительську школу, ставши її першим директором.
Проте через два роки його усунули з посади, звинувативши в “українофільстві” та надто ліберальних поглядах. Після цього Липківського призначили настоятелем Свято-Покровської церкви й Солом’янської парафії у тодішньому передмісті Києва.
Проголошення автокефалії
У 1917 році Липківський став одним із діячів українського церковно-визвольного руху. Він прагнув створення незалежної Української автокефальної православної церкви. Активно виступав за відокремлення від московського церковного впливу та утвердження богослужіння рідною мовою.
Липківський був одним із засновників “Братства воскресіння Христа”, яке мало на меті домогтися автокефалії для української церкви.
Наприкінці 1917-го було створено організаційний комітет для підготовки Всеукраїнського церковного собору. Його планували відкрити 7 січня 1918 року, але через воєнні дії та російську агресію зібрання кілька разів переносили. Попри те, що гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію Української православної церкви, політичні обставини заважали реалізувати ці рішення. На першому зборі Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) в 1918 році делегатські мандати Липківського та інших прихильників автономії були відкликані.
Другий збір ВПЦР, який відбувся у 1919-му, ухвалив рішення про початок формування українських парафій. Незабаром Липківський уперше провів літургію українською мовою в Микільському соборі Києва. Згодом він став настоятелем Софійського собору, активно займався організацією нових українських парафій, а також перекладав богословські та літургійні тексти рідною мовою.
Дії Липківського викликали опір з боку ієрархів Російської православної церкви, які позбавили його духовного сану. Та попри це Всеукраїнська православна церковна рада обрала шлях створення власного єпископату.
14 жовтня 1921 року в Софії Київській скликали перший Всеукраїнський церковний собор, на якому було проголошено автокефалію Української православної церкви. Собор визнав неканонічним підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та вирішив богослужіння українською мовою. Водночас виникали питання щодо канонічності Собору.
23 жовтня Липківського майже одноголосно обрали митрополитом Київським і всієї України. На цій посаді він розбудовував церковне життя, наполягаючи, щоб літургії та церковні книги були виключно українською мовою.
Переслідування
У контексті відносин із радянською владою Липківський дотримувався принципу аполітичності церкви. Однак органи СРСР наступали на релігійні організації і створили зокрема розкол в УАПЦ.
Наприкінці 1925 року митрополит фактично опинився під домашнім арештом: йому заборонили виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували Липківського, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в’язниці в Харкові.
Восени 1927-го, після тримісячного ув’язнення, Липківський з’явився на Другому Всеукраїнському церковному соборі. Під сильним тиском радянської влади його звільнили з поста митрополита.
Через два роки радянський режим оголосив Українську автокефальну православну церкву “частиною антирадянського підпілля”.
Останні роки свого життя Липківський провів у злиднях, перебуваючи під постійним контролем радянських спецслужб. Попри це, продовжував працювати: писав “Історію Української Православної Церкви”, робив переклади.
У вересні 1937-го Липківський отримав запрошення очолити Українську церкву в Канаді. Та ці плани зруйнував новий арешт 22 жовтня. Діяча звинуватили в нібито керуванні антирадянською організацією, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. 20 листопада його засудили до розстрілу.
Смерть/загибель
27 листопада 1937 року першого митрополита УАПЦ розстріляли в Києві (на той момент йому було 73 роки).
Точне місце його поховання невідоме (на Лук’янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам’ятний хрест).