Вихід на зовнішні ринки — це те, чого давно прагнуть виробники українського ОПК. Про повернення експорту озброєння та товарів подвійного використання держава говорить уже майже рік, а влітку 2026-го уряд затвердив нові правила для таких операцій.
Головне про те, чому теоретично ці зміни звучали оптимістично, а на практиці все виявилося складніше — далі у матеріалі.
Шлях до рішення про експорт зброї під час війни
Ще недавно сама розмова про експорт українського озброєння під час війни здавалася суперечливою. Сьогодні ситуація інша. Український оборонний сектор поступово доріс до моменту, коли перед ним постало вже не тільки питання, скільки зброї потрібно фронту, а й що робити з виробничими можливостями, які держава не може повністю оплатити.
Коли виробляти можна більше, ніж купує держава
Проблема особливо помітна у тих сегментах, де українські підприємства за роки війни наростили виробництво найшвидше. Йдеться передусім про безпілотні системи. Підприємства мають обладнання, технології та людей, здатних випускати значні обсяги продукції, однак державного фінансування для завантаження всіх цих потужностей недостатньо.
Про масштаб проблеми у квітні 2026 року говорив і президент України Володимир Зеленський. За його словами, “у деяких напрямках до половини виробничих можливостей ОПК залишалися без замовлень. Тобто йдеться не про те, що українська промисловість не здатна виготовити потрібну кількість озброєння. Навпаки — в окремих сегментах її можливості вже випереджають обсяг, який може придбати держава”.
Постає інше питання: що робити з виробничими можливостями, які вже є, але держава поки не може повністю завантажити їх замовленнями?
Один із варіантів — вихід на зовнішні ринки. Для виробника це означає додаткові замовлення та можливість не зупиняти частину потужностей. Для держави — валютну виручку і додатковий ресурс, який можна спрямовувати назад в оборонне виробництво.
Розрив між можливостями галузі та її реальним фінансуванням добре видно і за оцінками обсягів виробництва. У 2025–2026 роках потенціал українського ОПК різні джерела оцінювали у $35–60 млрд. Водночас бюджет міг забезпечити лише частину такого обсягу.
Краще назвати рішення відкрити експорт для українського ОПК запізнілою реакцією на незворотні зміни всередині самої галузі, а не стратегічним баченням керівництва держави. Виробники наростили свої можливості настільки, що внутрішнього попиту та державного фінансування вже недостатньо для повного завантаження підприємств.
Принципи, на яких побудований контрольований експорт
Держава не відкрила експорт озброєння повністю вільно. Натомість запровадила окремий механізм із чіткими правилами та контролем на кожному етапі. У його основі — кілька ключових принципів:
- пріоритет фронту — на експорт може йти лише те озброєння і техніка, які не впливають на обороноздатність України, тобто передусім профіцитні напрями виробництва;
- захист інтелектуальної власності — обов’язковий захист прав на технології та розробки українських виробників при виході на зовнішні ринки;
- посилений контроль за передачею технологій — щоб критично важливі напрацювання не потрапляли в чужі руки без належного контролю держави;
- пріоритетність дружніх держав — експорт дозволяється передусім у країни, співпраця з якими відповідає інтересам національної безпеки України, за переліком, затвердженим РНБО.
Ухвалений порядок передбачає, що приватні компанії можуть вибрати один із трьох форматів роботи: діяти через державного спецекспортера, залучити приватного спецекспортера або отримати власні повноваження на експорт безпосередньо від Кабінету Міністрів.
Основне рішення про надання чи відмову в дозволі ухвалює Державна служба експортного контролю: строк розгляду становить до 45 днів для товарів військового призначення і до 30 днів для товарів подвійного використання, а якщо потрібне міжвідомче узгодження — загальний термін розгляду не може перевищувати 90 днів.
Прискорення процедур і перші результати
Сам механізм експорту не виник одномоментно — до нього йшли поступово, крок за кроком спрощуючи процедури, які раніше робили будь-яку експортну угоду майже нездійсненною.
Ще донедавна навіть для того, щоб просто розпочати перемовини з іноземним потенційним клієнтом і підготувати контракт, компанія мала отримати окремий дозвіл від Державної служби експортного контролю, а весь шлях від збору документів до відповідної урядової постанови міг тривати до року. Саме ця бюрократична тяглість була однією з головних причин, чому раніше експорт залишався практично закритим напрямом навіть для тих виробників, які мали реальний попит із-за кордону.
Влітку 2026 року уряд запровадив новий порядок експорту оборонної продукції, який має пришвидшити такі операції під час воєнного стану. Для готових виробів встановили мінімальну вартість контракту — 15 млн грн. Для окремих комплектуючих такого порогу немає. Частину коштів, отриманих від експорту, планують спрямовувати до спеціального фонду держбюджету на розвиток українського ОПК.
При цьому спрощення процедури — це не повне скасування державного контролю. Експорт оборонної продукції, як і раніше, потребує погодження держави. Саме вона визначає, які товари можна вивозити за кордон, хто може бути їхнім покупцем і за яких умов укладається така угода.
Перші результати нового підходу вже є наглядними:
- Навесні українські оборонні підприємства почали отримувати офіційні дозволи на експорт своєї продукції.
- Паралельно запрацював механізм контрольованого експорту "Зброя", який передбачає продаж підтверджених надлишків озброєння та повернення частини отриманих коштів у розвиток оборонного виробництва. Головним пріоритетом при цьому залишається забезпечення потреб ЗСУ.
Втім, швидко налагодити масштабний експорт поки не виходить. За оцінками галузі, перші великі контракти могли з’явитися лише у другій половині 2026 року. Із понад тисячі українських оборонних компаній на той момент менше половини були готові пройти всі необхідні процедури та оформити відповідні дозволи.
Чому український ОПК матиме попит після війни
Іноземний інтерес до українських виробників при цьому вже досить високий. За даними опитування представників ОПК, у 2026 році запити від потенційних іноземних партнерів отримали близько 90% опитаних компаній. Це свідчить про те, що попит на українські оборонні технології формується ще до повноцінного виходу виробників на світовий ринок.
Головна відмінність українських оборонних розробок від продукції більшості виробників — це умови, в яких вони створювалися і продовжують створюватися. Українські компанії розробляють техніку та системи в умовах реального бойового застосування, а не лише на полігонах чи в лабораторних тестах.
| Параметр | Традиційна оборонна промисловість | Український ОПК воєнного часу |
| Цикл “розробка — випробування — серія” | Роки, іноді десятиліття | Тижні–місяці |
| Основне джерело тестування | Полігони, симуляції | Реальне бойове застосування |
| Швидкість адаптації до нових загроз | Повільна, багатоступеневі узгодження | Майже безперервна ітерація |
| Головний драйвер модернізації | Довгострокове планування | Термінова бойова потреба |
В Україні нові оборонні технології проходять шлях від розробки до реального застосування значно швидше, ніж це зазвичай відбувається у традиційному оборонному секторі. Те, на що раніше могли піти роки, тут іноді займає лише кілька місяців або навіть тижнів. Після використання на фронті техніку й системи одразу тестують на практиці, знаходять слабкі місця та доопрацьовують.
Особливий інтерес для іноземних партнерів можуть становити українські розробки у сфері безпілотників, РЕБ, зв’язку, розвідки та роботизованих систем. Саме ці напрямки за останні роки зазнали чи не найшвидших змін під впливом реального бойового досвіду.
Показовим є те, наскільки швидко зростає сам виробничий потенціал галузі: за оцінками, з початку повномасштабного вторгнення виробничі спроможності українського ОПК зросли у десятки разів і вже наближаються до позначки у 50–55 мільярдів доларів. Володимир Зеленський оцінює потенціал українського виробництва дронів і ракет у 2026 році у $35 млрд. Для українського ОПК це вже не просто прогноз, а показник того, наскільки швидко за роки війни країна наростила власні технологічні та виробничі можливості.
Постійна потреба в модернізації
Завершення війни саме по собі не скасує потребу в переозброєнні України — навпаки, повоєнний період, найімовірніше, супроводжуватиметься масштабним оновленням і розбудовою власних оборонних спроможностей на випадок нових загроз.
Паралельно держави НАТО також нарощують видатки на оборону та шукають нові технологічні рішення, здатні швидко адаптуватися до сучасних форм ведення бойових дій. Український досвід масового застосування дронів може бути важливим для союзників саме тому, що жодна інша армія світу не має настільки тривалого практичного досвіду використання безпілотних систем у реальному конфлікті високої інтенсивності.
Серед категорій озброєнь, де український досвід становить особливу цінність для партнерів по НАТО:
- безпілотні авіаційні системи різного класу — від дешевих FPV-дронів до розвідувальних комплексів середньої дальності;
- наземні роботизовані платформи для евакуації, логістики та ураження цілей;
- засоби радіоелектронної боротьби та радіоелектронного захисту;
- системи зв’язку, стійкі до придушення в умовах активного протиборства;
- рішення для розвідки та аналізу даних поля бою в реальному часі;
- технології протидії дронам (антидронові комплекси).
Як ОПК України виходитиме на світовий ринок
- Експорт готової продукції
Українські компанії зможуть продавати безпілотники, системи зв’язку, розвідки, захисту та програмні рішення — тобто ту продукцію, яка вже довела свою ефективність у бойових умовах і водночас відносно швидко масштабується у виробництві. Найкращі перспективи на зовнішніх ринках матимуть розробки, які можна відносно недорого виробляти, швидко масштабувати та які вже пройшли перевірку реальними бойовими умовами.
Перші кроки в цьому напрямі Україна вже зробила, давши дозвіл на експорт оборонної продукції. Влітку уряд затвердив окремий механізм для таких поставок: МЗС має формувати перелік країн-партнерів, а частину доходів від експорту готової продукції спрямовуватимуть до спеціального державного фонду.
Паралельно Україна почала розвивати мережу експортних центрів у Європі. Зокрема, такі майданчики планують розгорнути в країнах Балтії та Північної Європи, щоб українським виробникам було простіше знаходити партнерів і виходити на нові ринки.
- Спільне виробництво
Партнерство з європейськими та північноамериканськими компаніями дає доступ до капіталу, технологій і нових ланцюгів постачання — ресурсів, яких українським виробникам часто бракує для масштабування власними силами в умовах війни.
| Модель виходу на ринок | У чому суть | Що дає українській компанії | Основний ризик |
| Прямий експорт готової продукції | Продаж вже готового виробу закордонному замовнику | Швидкий дохід, збереження контролю над технологією | Складна сертифікація, тарифні та регуляторні бар’єри |
| Спільне виробництво за кордоном | Локалізація виробництва на потужностях партнера | Доступ до капіталу, спрощена сертифікація, вихід на ринок ЄС/НАТО | Часткова втрата контролю над виробничим циклом |
| Ліцензування технології | Передача права виробництва партнеру за роялті | Дохід без капітальних витрат на власне виробництво | Ризик витоку технології, залежність від сумлінності партнера |
| Спільне підприємство (joint venture) | Створення окремої компанії з іноземним партнером | Розподіл ризиків і фінансування, спільний доступ до ринків | Складні корпоративні узгодження, розподіл прибутку |
Виробництво за кордоном може спростити сертифікацію, логістику та вихід на ринки ЄС і НАТО. Такий формат партнерства вже переходить від планів до реальних проєктів. Виробництво за українськими технологіями запустили у Великій Британії, а на початку 2026 року українські дрони почали виготовляти і в Німеччині.
Схема тут доволі проста: Україна передає партнерам технології та досвід, отриманий на фронті, а інша сторона забезпечує виробничі майданчики, фінансування і вихід на свої ринки. Для українських компаній це можливість масштабувати власні розробки без необхідності будувати всю виробничу інфраструктуру самостійно.
Додатковим каталізатором такого партнерства стали європейські фінансові інструменти, спрямовані саме на підтримку спільного виробництва з українськими компаніями. Ці програми відкривають можливості для кооперації, яка ще кілька років тому була б важкодоступною для українських виробників через брак капіталу та обмежений вихід на європейські оборонні ринки.
- Сумісність зі стандартами НАТО
Для експорту потрібні контроль якості, інформаційна безпека, сертифікація та відповідність міжнародним стандартам. Це один із найскладніших бар’єрів на шляху українського ОПК до масштабного виходу на світовий ринок: вимоги до озброєння в Україні наразі суттєво спрощені порівняно з європейськими та світовими стандартами, тоді як оборонні ринки Європи й світу залишаються значно більш закритими через складні національні та міжнародні регуляторні вимоги.
Показовий приклад: якщо в Україні дрон може створюватися й застосовуватися практично одразу після розробки через гостру воєнну потребу, то для західних замовників критично важливою є довгострокова надійність — техніка має зберігати боєздатність на складі протягом багатьох років, а потім гарантовано спрацювати в потрібний момент. Це означає, що багатьом українським виробникам доведеться суттєво доопрацьовувати чи модернізувати свою продукцію, щоб вона відповідала вимогам країн-імпортерів і військовим стандартам НАТО.
Ключові вимоги, яким має відповідати продукція для успішного експорту:
- документально підтверджений контроль якості на кожному етапі виробництва;
- захист інформаційної безпеки виробу та каналів зв’язку;
- сертифікація відповідно до стандартів країни-імпортера чи стандартів НАТО;
- повна технічна документація мовою замовника;
- гарантійне обслуговування та доступність запасних частин;
- сумісність із озброєнням і системами управління, які вже перебувають на озброєнні партнера;
- підтверджена надійність зберігання на складі протягом тривалого часу.
Самої бойової ефективності буде недостатньо: важливими стануть сервіс, документація, ремонт і сумісність із системами партнерів. Іноземний замовник, на відміну від українських Сил оборони в умовах гострої війни, очікує повний пакет — від технічної документації та гарантійного обслуговування до можливості інтеграції продукту в уже наявні системи озброєнь свого війська.
Що може завадити
ОПК потребує інвестицій у виробничі лінії, випробування та сертифікацію — а це довгостроковий і капіталомісткий процес, який виходить далеко за межі можливостей багатьох окремих українських виробників, особливо невеликих компаній та стартапів.
Іноземні інвестори досі оцінюють воєнні, регуляторні та експортні ризики, і саме ця обережність залишається одним із головних стримуючих факторів для масштабного припливу капіталу в галузь.
Попри те, що держава відкрила офіційний механізм експорту й активно розвиває мережу представництв за кордоном, левова частка фінансування виробничих потужностей ОПК досі спирається на державні контракти та бюджетні видатки, а не на приватні інвестиції чи експортні надходження.
Основні бар’єри на шляху приватного капіталу в галузь:
- невизначеність щодо тривалості й перебігу воєнних дій, що ускладнює довгострокове планування інвестицій;
- відсутність усталеної практики страхування воєнних ризиків саме для оборонних виробничих активів;
- регуляторні обмеження на іноземну участь у стратегічно чутливих виробництвах;
- складність експортного контролю та узгодження постачань з державними органами;
- дефіцит кваліфікованих кадрів на виробництвах, що масштабуються.
Українські виробники конкуруватимуть із великими міжнародними корпораціями, які мають десятиліття досвіду роботи на глобальному оборонному ринку, налагоджені канали збуту та величезні фінансові ресурси.
І створення нових технологій — не головний козир. Компанія має вміти виробляти продукт масово, стабільно й передбачувано, дотримуватися міжнародних стандартів документації та якості, а також забезпечувати сервісну підтримку клієнтів у різних куточках світу. На жаль, це вимоги, до яких значна частина українського ОПК, що формувався в умовах воєнного часу та термінових замовлень, поки тільки адаптується.
Водночас експерти звертають увагу на інший ризик: Україна має бути не просто місцем, де західні компанії збирають свою продукцію. Значно важливіше отримати доступ до технологій, розвивати спільні розробки та поступово вбудовувати український ОПК у європейську систему оборонного виробництва.
У такій моделі українські підприємства матимуть власну роль і відповідатимуть за конкретні технології та виробничі напрямки. Інакше співпраця може звестися до простого складання іноземних компонентів без суттєвого розвитку власних компетенцій.