Василь Семенович Стус – поет, перекладач, публіцист, правозахисник.
Місце народження, освіта
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області, в родині селян.
У 1939-му його батьки переїхали до міста Сталіно (нині – Донецьк), рятуючись від примусової колективізації. Наступного року вони забрали до себе й дітей.
Навчався на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту в Сталіно. А в 1963-му вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка АН УРСР за спеціальністю “Теорія літератури”.
Кар’єра
Під час навчання входив до літературного об’єднання “Обрій”.
У період із 1959 по 1961 роки проходив службу в лавах радянської армії.
Після демобілізації, протягом 1961-1963 років, працював учителем української мови та літератури в середній школі в Горлівці на Донеччині. Пізніше певний час був підземним плитовим на шахті “Октябрьська” в Донецьку, а також літературним редактором газети “Социалистический Донбасс”.
У 1963-му переїхав до Києва. Наступного року подав до видавництва “Молодь” рукопис своєї першої збірки віршів – “Круговерть”, яку планували видати в 1965 році, але зрештою її заборонила влада.
У вересні 1965-го, під час прем’єрного показу фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”, взяв участь в акції протесту. Разом з дисидентами Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьо закликав засудити арешти представників української інтелігенції.
За участь у протесті Стуса відрахували з аспірантури. Після цього заробляв на життя в Центральному державному історичному архіві, на шахті, залізниці, будівництві, у котельні та метрополітені.
У 1966-1972 роках працював старшим інженером у конструкторському бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР.
Попри схвальні оцінки критиків, було відхилено й другу збірку поета – “Зимові дерева”, у зв’язку з чим вона поширювалася лише в самвидаві.
У відкритих листах, адресованих Спілці письменників, Центральному Комітету Комуністичної партії та Верховній Раді, Стус висловлювався проти панівної системи, засуджував переслідування української інтелігенції та арешти колег.
На початку 1970-х років приєднався до правозахисного руху.
Арешти
12 січня 1972 року Стуса вперше затримали. Протягом 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. У той період було написано збірку “Час творчості”.
На початку вересня Київський обласний суд звинуватив Стуса в “антирадянській агітації та пропаганді” і призначив покарання – 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання. Ув’язнення відбував у таборах Мордовії, згодом перебував і в Магаданській області. Більшість поезій, написаних у таборі, вилучали та знищували. Лише окремі роботи Стуса вдалося передати на волю в листах до дружини.
У 1977 році за кордоном побачила світ збірка “Свіча в свічаді”. Того ж року Стуса вислали до селища Матросове Магаданської області, де до 1979 року він працював на золотих копальнях.
У 1978-му поета прийняли до PEN-клубу – міжнародної організації, яка об’єднала професійних письменників, редакторів, а також перекладачів.
Повернувшись восени 1979 року до Києва, Стус заявив про відмову від радянського громадянства й приєднався до Української гельсінської групи – організації, яка фіксувала порушення прав людини в СРСР. Попри підірване здоров’я, змушений був заробляти на життя, працюючи на різних заводах.
У травні 1980-го заарештований як “особливо небезпечний рецидивіст”. Адвокатом Стуса в цьому процесі держава призначила Віктора Медведчука. Врешті поета засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання.
У таборах наглядачі знищили збірку митця з близько декількома сотнями його поезій. Протестуючи проти жорстокого ставлення адміністрації до політв’язнів, поет неодноразово оголошував голодування.
У січні 1983 року був покараний за передачу на волю зошита з віршами. Тому на рік Стуса помістили до камери-одиночки.
28 серпня 1985 року поета покарали карцером за те, що він сперся ліктем на нари, коли читав книгу. На знак протесту Стус оголосив безстрокове сухе голодування.
Смерть
Помер у ніч на 4 вересня 1985 року в таборі. На той момент діячу було 47 років.
За офіційною версією, причиною смерті стала зупинка серця. Однак товариш Стуса, колишній політв’язень Василь Овсієнко висував припущення про загибель поета від удару карцерними нарами.
Спершу Стуса поховали на табірному цвинтарі в Пермській області. У 1989-му прах було перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.
Сім’я
Був одружений із Валентиною Попелюх. У них народився син Дмитро, який став письменником, літературознавцем і дослідником творчості батька.