Левко Григорович Лук’яненко – співзасновник Української Гельсінської групи, співавтор тексту Акта проголошення незалежності України.
Місце народження, освіта
Народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка (нині – Чернігівська область), у селянській родині.
Навчався в школі автомеханіків в австрійському місті Мьодлінг, а вже в дорослому віці, в 1953 році, вступив на юридичний факультет Московського університету.
Кар’єра й політична діяльність
Наприкінці 1944 року був призваний до лав Радянської армії. Проходив службу в Австрії та на Кавказі.
У 1951-1953 роках вступив до комсомолу та Комуністичної партії.
Брав участь у громадському житті, але в 1956 році вирішив орієнтуватися на підпільну боротьбу.
У вересні 1958-го Лук’яненка за розподілом направили працювати штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області. Його робота передбачала постійні поїздки по селах, де він бачив, як людей заганяли в колгоспи та нищили хутори. Тоді він став співзасновником підпільної організації – Української Робітничо-Селянської Спілки (УРСС).
Наступного року переїхав до Глинянського району на Львівщині, де зайнявся адвокатурою.
Арешти й заслання
21 січня 1961 року, напередодні другої зустрічі УРСС, Лук’яненка затримали. У травні суд призначив йому розстріл за звинуваченнями в тому, що він “виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Через 72 дні Верховний Суд послабив вирок: розстріл замінили на 15 років позбавлення волі. Він відбував покарання в таборах Мордовії та Володимирському централі.
У 1966 році до мордовських таборів почала прибувати нова хвиля політв’язнів – шістдесятників. Разом із ними Лукʼяненко боровся з адміністрацією, документуючи факти грубих порушень законодавства та прав ув’язнених.
У 1974-му його засудили за організацію страйку.
Вийшовши на волю, в листопаді 1976 року Лук’яненко став одним із засновників Української Гельсінської групи, яка фіксувала порушення прав людини в СРСР.
Однак у грудні 1977-го його знову заарештували. Влітку 1978-го суд визнав Лукʼяненка “особливо небезпечним рецидивістом” і призначив йому 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Втім, діяч продовжував боротьбу, передаючи на Захід інформацію про становище ув’язнених.
У березні 1988 року Лук’яненка заочно обрали головою відновленої Української Гельсінкської групи, яка в липні того ж року почала діяти як Українська Гельсінська спілка (УГС).
При цьому в квітні 1988-го йому запропонували виїхати за кордон, але він відмовився.
У листопаді, указом Президії Верховної Ради, Лук’яненка помилували та звільнили із заслання. На початку 1989 року він повернувся в Україну.
Діяльність після звільнення
У квітні 1990-го на установчому з’їзді УГС був обраний головою Української республіканської партії, яку створили на базі спілки.
Став депутатом Верховної Ради УРСР і був одним із авторів Акта проголошення незалежності України.
На виборах президента України в грудні 1991 року посів третє місце, набравши 4,49% голосів.
У травні 1992-го Лук’яненко склав депутатські повноваження та залишив посаду голови Української республіканської партії, оскільки отримав пост надзвичайного й повноважного посла України в Канаді. Восени наступного року подав у відставку й повернувся в Україну.
Згодом став народним депутатом України II скликання. Працював у Комітеті з питань законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації.
З 1994 року входив, в різні часи був головою та почесним головою Асоціації дослідників голодоморів в Україні.
У 1998-1999 роках був одним з керівників “Національного фронту” – блоку правих політичних партій.
Протягом 1993-1994 років кілька місяців очолював передвиборче демократичне об’єднання “Україна”.
Також ставав народним депутатом IV й V скликань від “Блоку Юлії Тимошенко“. Входив до Комітету з питань національної безпеки і оборони, а пізніше – до Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
У 2006 році вийшов з Української республіканської партії “Собор” і заснував Українську республіканську партію Лук’яненка.
Навесні 2013-го пішов у відставку з посади голови політсили, залишившись її почесним головою. Згодом вийшов із партії.
Протягом життя написав низку книг та інших робіт, серед яких – “Не дам загинуть Україні!”, “Національна ідея і національна воля”, “З часів неволі” тощо.
Смерть
Помер 7 липня 2018 року (раніше того дня потрапив у реанімацію з інсультом та запаленням легень). На той момент Лукʼяненку було 89 років.
Сімʼя
Спершу був одружений із Надією Никонівною Лук’яненко (до шлюбу – Бугаєвська). У них народилася дочка Наталія.
У 1990 році одружився вдруге – з жінкою на імʼя Надія Іванівна.