Минуло вже кілька місяців, відколи, за словами Дональда Трампа, мала бути завершена російсько-українська війна та підписана угода щодо мінералів з Україною. Але “Паска на носі”, а віз і досі там. А подальший розвиток переговорного процесу може принести Україні навіть гірші наслідки, аніж теперішня стабільна невизначеність.
Переговорний туман у планах сторін
Якщо в перший місяць президентства Трампа тема переговорів була на перших шпальтах новин, а зустрічі делегацій давали інформаційні приводи для сенсацій, то зараз ця тема в інформаційному просторі потихеньку відходить на другий план. Переговори тихо ведуться в кулуарах, а представники команди Трампа вже визнали, що перемир’я навряд чи вдасться досягнути до Великодня. До того ж брутальні російські атаки по українських містах з численними жертвами лише нівелюють та принижують голослівні обіцянки господаря Білого дому.
Нова владна команда у Вашингтоні вже розуміє, що Росію навряд чи вдасться примусити до перемир’я, особливо, коли Кремль бачить зміну кон’юнктури на свою користь. На жаль, слідуючи ефемерним геополітичним багатоходівкам, Трамп особисто вивів Путіна з бункерної ізоляції, в якій той сидів, відчуваючи осуд цивілізованої спільноти, і почав з диктатором розмову про “взаємовигідні економічні проєкти”.
За словами речниці Білого дому Керолайн Левітт, у Трампа розглядають можливе “економічне партнерство” з РФ як винагороду за мир. Якщо це не типовий “переговорний шум”, то американський президент хоче підкупити російського диктатора. Частиною переговорних маніпуляцій виглядають й кремлівські спроби підкупу господаря Білого дому пропозиціями в стилі “розблокуйте заморожені росактиви, щоб Росія купила американські “боїнги” – надзвичайно небажаний прецедент. Але найгірше, що це якраз аргументи з арсеналу риторики Трампа. Хоча останній й заявляв, що економічна співпраця з Росією буде можливою лише після завершення війни.
На фоні ситуації на полі бою Кремль заохочується тиском Трампа на Україну та підбадьорюється публічними перепалками між Зеленським і командою Трампа. Примітно, що саме в період припинення передачі американської зброї та розвідданих ЗСУ втратили Суджу на Курщині, а російський наступ продовжує продавлювати українську оборону. Через ці фактори Путіну не має зиску укладати мир, коли перемога у форматі “план-медіум” так близько.
В Кремлі сподіваються, що відносини між США та Україною остаточно зіпсуються, а Європа не матиме достатньо сил та рішучості зупинити просування росіян. Тож як мінімум – весь Донбас Путін розраховує захопити вже цього, або наступного року. Це російський диктатор вже зможе видавати за “перемогу”. Адже однією з причин “сво” кремлівський тиран називав “захист Донбасу”. Натомість захоплення 80 % Донбасу в умовах погіршення стосунків України та США важко називати перемогою. Путін обирає між тим, що зможе видати за лаври переможця і відкладеним етапом чергової агресії проти решти України, та ефемерною економічною співпрацею з новим американським “другом”. Як свідчить історія, між імперськими амбіціями та економічною вигодою диктатори завжди обирали перше.
Водночас Трамп усвідомлює нереалістичність своїх обіцянок швидкого перемир’я і починає звинувачувати в цьому Україну, вважаючи її “слабшою стороною” з огляду на критичну залежність від американської підтримки. Але й Україна не готова на суїцидальні поступки, що зрештою заштопорило процеси перемовин, котрі знову перейшли у фазу підкилимних розмов. Початкова впевненість Трампа у своїй здатності примусити й “нагнути” обидві сторони до перемир’я загрузла в переговорній тяганині.
Зникнення теми перемовин з публічного простору засвідчує складний закулісний процес діалогу, в якому сторони не можуть дійти до спільного знаменника. Громадськість вже неодноразово чула від представників команди Трампа, що “вони близькі до угоди”, що “є позитивні сигнали” тощо. Якби все було так добре, як заявляють у пресі – режим припинення вогню давно б вступив у силу. Але натомість Росія лише посилює атаки та наступальні операції, демонструючи: обіцяємо Трампу – одне, а робимо – протилежне.
Доктор Сініша Вукович – професор Школи передових міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса, зауважує:
“Якщо історія нас чомусь і вчить, так це тому, що немає факторів, які б демотивували Росію від насильства. Немає торговельних угод, політичних домовленостей, переговорів про умиротворення, або якихось запевнень, які б спрацювали… Наскільки ймовірно, що будь-яка домовленість за столом переговорів з Росією переконає її в тому, що вона краща і дієвіша, аніж повернення до режиму зіткнень за рік, два, три, п’ять чи десять?”
Найпоказовішим прикладом буксування перемовин команди бізнесменів з командою “ленінградської школи КДБ” стали розмови про припинення вогню до Великодня. Хоча, парадоксально, що до християнської риторики апелюють такі, насправді далекі від християнських принципів політики як Трамп, а тим більше – Путін. Але вже “Паска на носі”, а про жодне реалістичне припинення вогню навіть не йдеться. Це суттєво руйнує імідж Трампа як переговорника, котрий спочатку казав про встановлення миру за 24 години після перемоги на виборах ще до інавгурації, потім про мир одразу після інавгурації, пізніше обіцяв умиротворити сторони за три місяці – і нічого з обіцяного не відбулося.
Трампу не вдалося навіть одразу примусити Україну до “мінеральної” угоди, котра, перебуваючи у важкому становищі, вже другий місяць викручується, обіцяє підписати, але опирається та дискутує з найбагатшою країною світу умови щодо використання українських надр. І хоча міністерка економіки Юлія Свириденко повідомила про “суттєвий прогрес” в роботі по угоді із США щодо рідкоземельних мінералів, варто враховувати, що півтора місяця тому топпосадовці говорили про такий самий “прогрес”.
Очевидно, угоду Україна все-таки підпише, з огляду на відвертий шантаж припиненням військово-фінансової допомоги. Але коли в Пекіні чи у Москві спостерігають, скільки часу для Трампа зайняло викручування рук Україні – його заявлений авторитет світового лідера поступово розвіюється. А перші місяці президентства – якраз найбільш показові. Далі процеси відбуватимуться зі значно меншими поривами. Наразі у зовнішній політиці Трамп поки що відзначився нульовими досягненнями у миротоворчості, але натомість відмітився заграваннями з диктаторами й псуванням відносин з союзниками – не найкращий варіант для іміджу навіть ефективного переговорника.
Сценарії розвитку мирних переговорів
Очевидно, подальші сценарії розвитку подій відзначатимуться переведенням вини за нездатність досягнення миру на Україну та Росію й неминучим охолодженням ставлення Вашингтона до врегулювання російсько-українського конфлікту. Цілком в стилі Трампа буде сказати: “Я робив усе можливе, але ж вони не хочуть миру!”.
За цих умов для України можуть розвиватися декілька сценаріїв: поганий, статус кво і трампівський.
За поганого варіанту, мирні перемовини заходять у фазу застою, США припиняють підтримку і втрачають інтерес до України. Київ буде змушений покладатися на власні сили та допомогу ЄС, котрий наразі не здатний забезпечити достатній рівень військового виробництва. Але у Європі розуміють: поки Росія воює в Україні, доти путінський режим не пробиває черговий “польський коридор” до “блокованого” Калінінграда, а такий ультиматум цілком може прозвучати, одразу, як в Україні стихнуть гармати.
Паралельно зі скороченням підтримки України Трамп може взятися за реалізацію обіцянки виведення американських військ з європейського континенту, що означатиме неминуче знахабніння путінського режиму у своїй європейській риториці і військову провокацію проти Балтії чи в районі “Сувалківського коридору” – на стику Литви і Польщі. Старіючий та амбітний Путін розуміє, що такого шансу поставити на коліна країни Балтії при такій політиці США – більше в його житті може й не бути. Тож кремлівський диктатор нагоди не омине.
Тому ЄС підтримуватиме Київ “на максималках”, аби Україна сковувала російські сили. Інша справа, що зброї в ЗСУ і особливо – якісних розвідданих – буде суттєво менше. До того ж втомлені мобілізацією і тривалою військовою службою ЗСУ та українське суспільство, на фоні цілеспрямованих російських інфодиверсій в українському інформаційному просторі, вже не мають того запасу міцності, що був у 2022 році.
Дієвим кроком підтримки України з боку ЄС могли б стати контингенти військових європейських країн. Але наразі не помітно ні рішучості, ні політичної волі європейських держав зважитися на щось більше, аніж на декоративних миротворців у Львові і Закарпатті, котрі не стрілятимуть у росіян.
При сценарії статусу кво США продовжуватимуть мінімальну підтримку України, паралельно виторговуючи стару техніку та розвіддані на прибутки від українських надр. Україна купуватиме за ринковою ціною право на виживання, але ця плата буде необхідністю для збереження державності. Спроби адміністрації Трампа до загравання з Кремлем охолонуть і припиняться. Україна увійде в стабільний режим війни на виснаження, який супроводжуватиметься періодичними флуктуаціями підтримки Вашингтона. Для українців це означатиме посилення мобілізації, скорочення соціальних статей бюджету, перехід економіки на воєнні рейки. Нам дуже пощастить, якщо у нас з’являться нові, дієві союзники, або Росія вплутається у ще одну війну з сусідньою країною.
Ні миру, ні війни
Можливим, але малоймовірним є також сценарій успішної реалізації трампівського ультиматуму, досягнення угоди з Росією і замороження конфлікту протягом кількох місяців. В такому разі війна в Україні перейде в формат АТО зразка 2015-2021 років та супроводжуватиметься гострими дипломатичними сутичками щодо статусу окупованих українських територій. Це дозволить скасувати воєнний стан і провести вибори, але внутрішньополітична боротьба в Україні та пошуки винних у провалах, які політичні опоненти називатимуть поразкою, введуть країну в зону високої політичної турбулентності.
Загалом після зміни політичного курсу Вашингтона для України, в найближчій перспективі, не проглядається варіанту завершення війни у форматі повної перемоги зі звільненням Криму і Донбасу. Перемогою вважатиметься збереження суверенітету та боєздатності українського суспільства, що відбиватиме бажання агресора знову платити таку дорогу ціну за нову хвилю вторгнення. А звільнення окупованих територій відкладається на майбутнє, і лише за умови, коли на момент зміни геополітичної кон’юнктури та слабкості Росії Україна залишатиметься готовою до удару. Це передбачає національну єдність, реформовану економіку та армію і ефективний та патріотичний владний менеджмент, що буде нелегким завданням для українського суспільства в найближчі роки.