Дмитро Дмитрович Вітовський – державний секретар військових справ Західноукраїнської Народної Республіки (1918 – 1919).
Місце народження, освіта
Народився 8 листопада 1887 року в селі Медуха (нині – Івано-Франківська область).
Навчався в Станиславівській гімназії, де входив до таємного українського самоосвітнього гуртка й пізніше очолював його.
Вищу освіту здобував на правничому факультеті Львівського університету, але в 1912 році був відрахований після участі в протестах. Пізніше завершував навчання в Краківському університеті.
Кар’єра
Свого часу Вітовський входив до складу Головної управи Української радикальної партії, був організатором “Січей” (спортивно-пожежно-руханкові товариства), очолював драгоманівську таємну організацію.
Брав участь у боротьбі за створення українського університету й розробив план звільнення з в’язниці громадсько-політичного діяча Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Зрештою Вітовського засудили й позбавили старшинського звання австрійської армії, яке він отримав у 1908 році.
У липні 1910 року заарештований за участь у студентських протестах, вимогою яких було створення окремого вишу для українців. Отримав місяць ув’язнення, але згодом його амністували.
Також долучався до утворення Українських січових стрільців (УСС) – військового формування у складі армії Австро-Угорщини. З початком Першої світової війни, у серпні 1914 року, став сотником легіону УСС, був членом Української бойової управи та одним зі співзасновників Стрілецького фонду.
У жовтні 1914-го його підрозділ підпорядкували командиру 8-ї кінної дивізії, що вела наступальні бої австрійських військ на Галичині. Згодом сотня Вітовського брала участь у боях поблизу населених пунктів Турка та Нагуєвичі (нині – Львівщина), де ледь не потрапила в російський полон.
Вітовський пройшов усі бої УСС у Карпатах. Після успіху в битві на горі Маківка був нагороджений медаллю “За хоробрість”.
У червні 1915-го його призначили комендантом міста Галич. На місцевій ратуші саме за його наказом вперше замайорів синьо-жовтий прапор. Після поранення в ногу Вітовський був переведений на Волинь, де разом з іншими діячами організував одинадцять українських народних шкіл.
Вітовський був одним із головних ідеологів легіону та неформальним провідником УСС.
За часів Української Держави деякий час був комендантом Жмеринки, де працював над розбудовою українських органів влади.
У 1918 році був одним із керівників Листопадового чину у Львові – повстання, результатом якого стало утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Вітовський очолив збройні сили ЗУНР, а згодом обійняв посаду державного секретаря військових справ і входив до Української Національної Ради від Української радикальної партії.
Кілька днів у листопаді командував новоствореною Українською Галицькою армією. Виступав за військовий союз із УНР, а пізніше підписав у Фастові договір про наступну злуку держав.
У травні 1919-го Вітовський входив до складу делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, де намагався переконати Антанту визнати незалежність України поряд із Польщею, Чехословаччиною та Югославією. Проте через різні обставини відстояти українські інтереси не вдалося. У зв’язку з цим полковник Вітовський вирішив повернутися до Української Галицької армії, яка в той час разом з військами УНР вела наступ на Київ проти російських сил.
Загибель
Загинув в авіакатастрофі 2 серпня (за іншими даними – 4 серпня) 1919 року, повертаючись із Паризької мирної конференції. Літак Повітряного флоту УНР, на борту якого Вітовський перебував разом зі своїм ад’ютантом, зазнав аварії поблизу міста Ратибор (нині – Польща). На той момент діячу був 31 рік.
Спершу був похований у Берліні, а в 2002 році перепохований у Львові.
Сім’я
Був одружений із Марією Вітовською. За кілька тижнів до його загибелі в них народився син Дмитро, якого батько так і не побачив.