Польща значно підтримала Україну після початку повномасштабної російської агресії. Але питання Волинської трагедії, яку в Варшаві називають Волинською різаниною, й надалі залишається болючим. Та останнім часом активізувалися спроби, спрямовані на подолання розбіжностей між двома країнами.
Що відомо про Волинську трагедію та як обидві країни намагаються примиритися – в матеріалі видання "Політаналіз".
Що таке Волинська трагедія
Волинська трагедія – це етнічний конфлікт, що стався між українцями та поляками у 1943–1944 роках. Цей період охоплював взаємні етнічні чистки, які проводилися щодо українського та польського населення на Волині та Галичини.
Однією з причин конфлікту стала дискримінаційна політика, яку польська влада проводила щодо українського населення. Зокрема, у період з 1922 по 1926 роки на території Волині кількість українських шкіл скоротилася з 442 до лише двох, що додатково спричинило обурення серед українців, які сприймали польську адміністрацію як окупаційну владу. Останній активно протистояли націоналісти, котрі вели підпільну діяльність. Ще одним важливим фактором була зміна національного складу населення Волині, зокрема через процеси полонізації.
Додаткову роль у конфлікті відігравала й радянська влада, яка, прагнучи послабити обидві сторони, активно втручалась в події через провокації та розпалювання ворожнечі.
Протистояння розгорталося між двома основними силами: Українською повстанською армією (УПА) та польською Армією Крайовою, яка була збройним підпіллям Польщі в роки Другої світової війни. Конфлікт охопив значну територію, включаючи сучасні Волинську та Рівненську області, а також частину Тернопільщини.
Кількість жертв трагічної сторінки історії складно точно підрахувати. За оцінками дослідників, жертвами конфлікту могли стати від кількох десятків тисяч до 100 тисяч поляків і приблизно 40 тисяч українців.
Волинська трагедія: ключові дати
2 березня 1919 року Польський національний комітет ухвалив рішення про анексію Волині, вважаючи її територією, що потребує інтенсивної полонізації. Наступного ж року, із липня по грудень, в Польщі була проведена аграрна реформа, яка встановлювала обмеження на землеволодіння у східних воєводствах. Максимальний розмір земельних ділянок був обмежений до 400 гектарів, а надлишкові землі підлягали викупу та розподілу. Політика доповнювалася законом, що передбачав надання землі польським військовослужбовцям. Таким чином, була започаткована практика осадництва, коли поляки отримували земельні наділи разом із пільгами та кредитами.
Вже у 1926 році у Польщі відбувся державний переворот, який привів до влади авторитарний режим під керівництвом Юзефа Пілсудського. Режим залишався основою управління в країні навіть після його смерті.
Взимку 1929-го у Відні відбувся Конгрес українських націоналістів, під час якого було засновано Організацію українських націоналістів (ОУН), яка відігравала ключову роль у боротьбі за українську незалежність у наступні роки. Вже через рік польська влада вдалася до репресивних заходів щодо українського населення на Галичині із залученням армії та поліції. У відповідь на це, у 1934-му члени ОУН організували вбивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, якого вважали головним відповідальним за пацифікацію.
Період 1935-1938 років відзначився політикою нормалізації, а також спробами урегулювати відносини між українцями й поляками. Втім, у 1937-1938 роках польська влада вдалась до політики ревіндикації, у межах якої прикордонні служби, армія та поліція руйнували православні церкви на північно-західних землях Польщі. Було знищено близько 200 церков, а ще приблизно 150 передано римо-католицькій громаді.
У 1941 році, під час гітлерівської окупації, польська допоміжна поліція продовжувала проводити пацифікаційні заходи проти українців, а вже у наступних роках, з 1942 по 1943-й, польське підпілля, зокрема Армія Крайова, розпочало організацію баз самооборони у польських селах Волині для протидії нападам УПА.
Взимку 1943-го на Волині відбулися перші масові вбивства поляків. Напади сталися в повітах Сарни, Костопіль, Рівне та Здолбунів й продовжились влітку у повітах Дубно, Кременець, Луцьк, Горохів, Володимир, Ковель та Любомль.
11 липня УПА напала на костел у селі Порицьк, де було вбито близько 200 поляків. У ті дні українське підпілля організувало масштабні атаки, що охопили майже 100 польських поселень на території Волині.
Восени конфлікт поширився й на Галичину, а вже через рік польське підпілля, зокрема Армія Крайова, сформувало спеціальну дивізію для боротьби як із загонами УПА, так і з німецьким Вермахтом.
У лютому та березні 1944 року польські військові здійснювали напади на українські села в регіоні Холмщина. У відповідь на ці дії у Галичині відбулися погроми польського населення.
Влітку 1944-го на захід України прийшла Червона армія, що значно змінило хід подій у регіоні. Під її тиском збройна діяльність як Української повстанської армії (УПА), так і польської Армії Крайової перейшла в підпільну форму.
У період із 1944 по 1947 роки комуністична влада Польщі та УРСР організувала масштабні депортації. Українців примусово виселяли з їхніх історичних земель на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Посянні до території УРСР. Водночас поляків, які проживали в Галичині та на Волині, депортували до Польщі.
Претензії України та Польщі
Протягом останніх кількох років Польща перебуває в стані майже безперервного виборчого процесу. І питання, що пов’язані з подіями на Волині та ексгумацією останків жертв трагедії, регулярно виходять на передній план.
Однак на початку 2025 року, буквально за кілька днів до візиту президента Володимира Зеленського до Варшави, польський кандидат на посаду президента і водночас керівник Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький зробив гучну заяву. Він зазначив, що не уявляє Україну в будь-якій міжнародній структурі, зокрема в ЄС чи НАТО, доки не будуть розв’язані ключові для поляків питання, маючи на увазі Волинську трагедію. Міністерство закордонних справ України, своєю чергою, назвало його слова "тенденційними і маніпулятивними".
За словами історика та професора Українського католицького університету Ярослава Грицака, більшість питань, які стосуються польсько-українського примирення, уже вдалося врегулювати. В коментарі для ВВС він зазначив, що Польща більше не висуває територіальних претензій до України, так само як і Україна не має територіальних вимог до Польщі, що, є принципово важливим досягненням у відносинах між двома країнами.
Проте, як відзначив Грицак, Волинська трагедія залишається основною перепоною на шляху до повного примирення. Ця рана є ще надто свіжою, оскільки від тих подій не минуло достатньо поколінь, особливо в польському суспільстві, щоб їх забути.
Тривалий час для розвʼязання проблеми не вистачало політичної волі з боку обох держав. Однак зараз така воля почала проявлятися. Важливим зрушенням у цьому напрямі стало рішення дозволити ексгумацію останків польських жертв Волинської трагедії.
Грицак зазначає, що протидія інтересам України з боку Польщі не є загальною позицією всього польського суспільства. Але історія може зіграти роль каталізатора, який здатен перетворити ці локальні чи секторальні невдоволення на загальнонаціональні.
Також історик вказує на проблему нерівного сприйняття історії. Українці не усвідомлюють значущості Волинської трагедії, оскільки ця сторінка історії не має вагомого місця в їхній колективній пам’яті. Натомість для поляків ця трагедія є одним із найважливіших питань, яке можна порівняти за значенням із темою Голодомору для українців.
Водночас, на його думку, відповідальність за події є обопільною. Українці, за його словами, несуть головну провину за конкретні події на Волині, але водночас і польська сторона несе відповідальність за дії, які стали передумовою для цих трагедій.
Втім, не всі українські історики поділяють погляд Грицака і деякі з них схильні покладати на польську сторону більшу відповідальність за те, що питання Волинської трагедії не було розвʼязано останніми роками.
Зокрема, історик Олександр Зінченко зазначає, що заборона або мораторію на ексгумацію жертв Волинської трагедії з українського боку фактично не існувало й була більше вигадкою польських журналістів і політиків.
"Йдеться про те, що коли Польща не виконує свою частину угоди, яка була підписана в 1994 році, то чому ми маємо в інших частинах все одно виконувати цю угоду. Це був мораторій не на ексгумацію. Це був мораторій на виконання угоди 1994 року. Якщо Польща виходить з цієї угоди і не дотримується своїх зобов’язань у рамках цієї угоди, то чому Україна має?", – додав він.
Фахівець говорить про угоду, згідно з якою Україна відновила польські поховання у Львові на Личаківському цвинтарі, а польська сторона мала відновити таблицю на могилі вояків УПА на горі Монастир у Підкарпатському воєводстві. Таблицю відновили, але без імен полеглих, як це було раніше.
У 2017 році Український інститут національної пам’яті заборонив легалізувати незаконні польські пам’ятники, й Україна припинила видавати полякам дозволи на пошукові роботи доти, доки Польща не відновить 15 зруйнованих місць пам’яті українців. У Польщі цей мораторій сприйняли як заборону на ексгумацію, хоча українська сторона пояснювала, що це відповідь на невиконання зобовʼязань з боку Польщі.
Ексгумація до вступу ЄС й НАТО?
Згідно з цьогорічним опитуванням, яке проводив центр United Surveys, більшість громадян Польщі (59,5%) не підтримують вступ України до ЄС та НАТО до того часу, поки не буде врегульовано історичні питання, зокрема пов’язані з Волинською трагедією.
Водночас 24,9% громадян Польщі вважають, що врегулювання питання Волинської трагедії не є обов’язковою умовою для вступу України до ЄС та НАТО.
Ще 15,6% респондентів зазначили, що не змогли визначитися з цього питання.
Найбільше ідею розвʼязання проблем, пов’язаних із Волинською трагедією, перед приєднанням України до ЄС і НАТО підтримують виборці правоконсервативних та націоналістичних партій, таких як "Право і Справедливість" (PiS) і "Конфедерація". Серед їхніх прихильників цей показник сягає 78%.
Підтримка цієї ж ідеї серед виборців ліволіберальних партій, які входять до керівної коаліції, є помітно нижчою – 52%.
Паралельно 36% прихильників цих політсил висловлюються проти такої тези. А серед людей, які прихильні до правоконсервативних і націоналістичних партій, незгоду з цією думкою висловили лише 20%.
Ексгумація жертв Волинської трагедії
Нині ж зʼявилися надії на те, що Польща й Україна спробують порозумітися. 8 січня Міністерство культури та стратегічних комунікацій України надало згоду на ексгумацію останків на території колишнього села Пужники (Тернопільщина), де в лютому 1945 року загинули близько 80 осіб. Ці роботи будуть спрямовані на ідентифікацію жертв Волинської трагедії.
Заступник голови фонду "Свобода і Демократія" Мацей Данцевич повідомляв, що після ексгумації останки будуть досліджені польськими археологами та антропологами. За його словами, фахівці вже почали збирати генетичний матеріал у нащадків жертв. Зразки також будуть професійно зібрані безпосередньо на місці, де знайдено останки.
Незабаром після рішення українського уряду, 10 січня, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск констатував "прорив" у питанні ексгумації.
Наступного дня Україна та Польща обмінялися списками місць для пошуку та ексгумації жертв Волинської трагедії.
"Київ зацікавлений у позитивних рішеннях у цьому питанні. Ми позитивно налаштовані на досягнення хороших рішень, які задовольнять польське та українське суспільства", – висловився заступник міністра культури України з питань європейської інтеграції Андрій Наджос.
Після цього міністр закордонних справ України Андрій Сибіга назвав ці кроки "ударом по Москві".
Очікується, що ексгумаційні роботи розпочнуться у квітні.