Туреччина вже більше 70 років є членом НАТО, але водночас підтримує тісні економічні та політичні відносини з Російською Федерацією (РФ). Анкара купує російські енергоносії, не приєдналася до західних санкцій проти країни-терориста, але при цьому в багатьох регіонах конкурує з Москвою.
Детальніше про відносини Туреччини та Росії – у матеріалі видання Політаналіз.
Чому Туреччина вступила до НАТО
Під час Другої світової війни Туреччина зберігала нейтралітет. Однак після її завершення відносини Анкари з Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) різко погіршилися. Москва почала тиснути на Туреччину та висувати до неї територіальні претензії. Зокрема, радянська влада заявляла, що Анкара нібито має повернути Карс, Ардвін й Ардаган – території, які за радянсько-турецькими домовленостями 1921 року відійшли Туреччині.
На тлі цього у 1947-му президент Сполучених Штатів Америки (США) Гаррі Трумен заявив про готовність підтримувати країни, яким загрожував СРСР.
До речі, крім Туреччини від радянських зазіхань потерпала й Греція. Диктатор Йосип Сталін фактично вів “гібридну війну” проти країни, підтримуючи місцеві комуністичні сили зброєю, грошима та пропагандою.
Зрештою, як Анкара, так й Афіни отримали масштабну допомогу від Вашингтона – гроші, техніку, зброю, медикаменти, а також військових інструкторів й цивільних фахівців. Для Туреччини, своєю чергою, ця підтримка стала важливим кроком на шляху до подальшого зближення із Заходом.
У 1950 році розпочинається Корейська війна й Анкара вирішує не залишатись осторонь. Після заклику Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН) надати допомогу Південній Кореї військові контингенти відправили 16 країн, серед яких була й Туреччина.
Тодішній прем’єр Аднан Мендерес розглядав участь у війні як можливість продемонструвати США та Заходу, що його країна готова разом із ними протистояти поширенню комунізму. Зокрема це посилило позиції Анкари та стало ще одним аргументом на користь її вступу до НАТО.
Вже 18 лютого 1952-го Туреччина офіційно стає членом Альянсу.
Цінність Туреччини для НАТО
Сьогодні ж, попри деінколи складні відносини із Заходом, Туреччина залишається одним із головних партнерів НАТО завдяки своєму розташуванню. Країна знаходиться на межі Європи та Азії й фактично з’єднує Європу з Близьким Сходом.
У тому ж числі важливу роль відіграє контроль Анкари над Босфором, через який Чорне море сполучається із Середземним. Це дає їй вплив на морські маршрути в регіоні, зокрема й на вихід РФ з Чорного моря.
Також Туреччина межує одразу з вісьмома державами, серед яких Греція, Грузія, Іран, Ірак і Сирія.
Маючи населення близько 88 млн людей й другі за чисельністю збройні сили в НАТО, країна залишається однією з провідних держав регіону. Крім того, вона є важливим виробничим й логістичним центром.
Чому Туреччина не може просто відмовитися від Росії
Як пояснював у 2024 році в інтерв’ю “РБК-Україна” посол України в Туреччині Василь Боднар, одним із головних напрямів співпраці між Анкарою та Москвою залишається енергетика. Туреччина й надалі є великим покупцем нафти та газу країни-терориста.
Окреме ж місце посідає атомна енергетика. Першу турецьку АЕС “Аккую” будує російський “Росатом”. Через це частина експертів вважає, що Москва отримує додатковий важіль впливу на Анкару. Втім, турецька влада дивиться на це інакше – атомна енергетика потрібна, щоб покривати потреби зростаючої економіки та не залежати лише від газу, значну частину якого Туреччина також отримує з Росії.
Ще один важливий напрям – туризм. Щороку Туреччину відвідують мільйони росіян, а їхні витрати приносять чималі доходи місцевому бізнесу.
До цього ж додаються торгівля, транспорт і транзит товарів через турецьку територію.
У результаті між Анкарою та Москвою сформовані доволі тісні економічні зв’язки, від яких Туреччині складно просто відмовитися.
Туреччина і Росія – партнери та суперники одночасно
Водночас назвати Туреччину й Росію “друзями” складно, оскільки у багатьох регіонах вони фактично конкурують або ж конкурували між собою. Це видно на Близькому Сході, Кавказі, Балканах та в Африці.
Одним із найяскравіших прикладів суперництва стала Сирія. Свого часу Москва підтримувала місцевого диктатора Башара Асада й з 2015-го напряму втрутилася у війну на його боці, тоді як Анкара підтримувала сирійську опозицію.
Ситуація ледь не дійшла до прямого конфлікту, коли турецький винищувач збив російський Су-24 біля кордону. Тоді ж відносини країн різко погіршилися, але згодом Москва та Анкара все ж відновили контакти.
У 2020 році сторони знову опинилися по різні боки боїв в сирійському Ідлібі.
Схожа ситуація склалася й в Лівії. Росія підтримувала сили генерала Халіфи Хафтара, тоді як Туреччина стала на бік міжнародно визнаного уряду в Триполі. Анкара навіть направила до країни своїх військових і її втручання допомогло зупинити наступ сил Хафтара на лівійську столицю.
Конфлікт інтересів стався й на Південному Кавказі. Москва багато років залишалася головним партнером Вірменії, тоді як Анкара тісно співпрацювала з Азербайджаном й відкрито підтримала його під час війни за Нагірний Карабах у 2020-му.
Перемога Азербайджану, своєю чергою, посилила позиції Анкари в регіоні, де Росія традиційно мала чималий вплив. Однак навіть й це не призвело до розриву відносин між Анкарою та Москвою.
Після війни вони навіть створили спільний російсько-турецький моніторинговий центр для контролю перемир’я.
С-400: як співпраця з Росією посварила Туреччину зі США
Варто згадати й про конфлікт між Туреччиною та США, який стався через купівлю Анкарою російських систем ППО С-400.
У 2019-му, під час першого президентського терміну Дональда Трампа, Вашингтон виключив Туреччину з програми винищувачів F-35, а згодом навіть запровадив проти неї санкції. Причиною ж стала саме угода з Росією щодо вищезгаданих С-400.
У США побоювалися, що одночасне використання російських систем й американських F-35 може дозволити Москві отримати важливі дані про можливості винищувачів. Через це Вашингтон вимагав від Анкари відмовитися від С-400.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган не погодився на це, й Туреччина зрештою отримала дві батареї С-400.
Важливо й те, що до угоди з Росією Анкара була повноцінним членом програми F-35, а її компанії виробляли частину комплектуючих для цих винищувачів.
У результаті ж співпраця з Москвою коштувала Туреччині участі в програмі. Водночас самі С-400, як пишуть ЗМІ, Анкара майже й не використовує.
Позиція Туреччини щодо війни в Україні
Після початку повномасштабної війни Туреччина обрала звичну для себе тактику балансування. Анкара зберегла контакти як з Україною, так і з Росією, закликає сторони до переговорів та неодноразово пропонувала свою територію як майданчик для діалогу.
Водночас Туреччина не приєдналася до західних санкцій проти РФ. В Анкарі пояснювали свою позицію тим, що вважають санкції малоефективним інструментом, який нібито лише посилює ізоляцію та напруження.
Варто пояснити й те, що Туреччина дотримується “особливого” підходу до санкцій. Анкара переважно приєднується лише до тих обмежень, що були ухвалені на рівні ООН або Ради Безпеки ООН. Водночас санкції Європейського союзу (ЄС) чи США вона не вважає для себе обов’язковими. Це нібито дозволяє Анкарі позиціонувати себе як посередника, здатного вести діалог з обома сторонами.
Зокрема питання санкцій для Анкари чутливе ще й тому, що Туреччина сама неодноразово потрапляла під обмеження з боку західних партнерів. Наприклад, європейські країни запроваджували проти неї санкції через порушення прав людини та військові операції проти курдів.
Ще один фактор, як розповідає “Європейська правда”, антизахідні настрої всередині самої ж Туреччини.
Є й цілком прагматична причина – економіка. Росія залишається для Туреччини важливим торговельним партнером, постачальником енергоносіїв і джерелом мільйонів туристів. Тому жорсткі санкції проти Москви могли б вдарити й по самій турецькій економіці.