Харитина Антонівна Пекарчук (ім’я при народженні – Тіна Ізбицька) – феміністка, хорунжа Армії Української Народної Республіки.
Місце народження, освіта
Народилася 14 жовтня 1894 року в Сімферополі, в родині польських зросійщених землевласників.
В дитинстві навчалася в гімназії, а вже в дорослому віці була вільною слухачкою Української господарської академії в Подєбрадах (нині – Чехія).
Кар’єра
У 1915 році почала працювати в Таврійській губернській земській управі. Там познайомилася зі службовцем Сімферопольської земської повітової управи Петром Близнюком, від якого отримала багато українських книжок. Обидва вступили до лав Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).
У 1916-му закінчила курси сестер милосердя.
Після Лютневої революції 1917 року Тіна Книшенко (прізвище Пекарчук у першому шлюбі), Петро Близнюк, його дружина та ще кілька людей створили у Сімферополі осередок товариства “Просвіта”. На його основі було організовано український хор та аматорський театральний гурток. Окрім культурної діяльності, організація займалася українізацією солдатів, котрі служили в місцевих сухопутних частинах.
Визвольні змагання
Влітку 1917-го приєдналася до українізованої військової частини як рядова під псевдо “Степан Книшенко” й залишила Крим. Але восени повернулася в Сімферополь, щоб доглядати тяжкохвору матір.
На початку 1918 року, коли більшовики встановили контроль над містом, Пекарчук була змушена тікати. Перед від’їздом знищила списки членів сімферопольської “Просвіти”, аби вони не потрапили до рук ворога. У Кременчуці її заарештували більшовики, але невдовзі німецькі війська визволили її та інших політичних арештантів.
За часів Української Держави працювала в Єлисаветграді (нині – Кропивницький) друкаркою.
У листопаді 1918-го, під час Антигетьманського повстання, приєдналася до полку імені Івана Богуна. В його складі брала участь у боях проти більшовиків, маскуючись під чоловіка. Тоді ж потрапила до ворога, але незабаром була звільнена.
Часом виконувала працю медсестри. Зокрема, під час відступу українських військ із Єлисаветграда організувала санітарний потяг для поранених і хворих, кілька місяців керувала його роботою. Згодом, за рішенням Козацької ради Запорозької Січі отамана Юхима Божка, очолила санітарний потяг цього формування.
В одному з боїв отримала поранення в ліву ногу. Після розформування Запорозької Січі воювала у з’єднанні Юрія Тютюнника, а також у складі Гуцульського полку морської піхоти.
В жовтні 1919 року, під час бою з денікінцями, отримала поранення в живіт. Попри важкий стан, через три тижні знову приєдналася до полку, хоча мала незагоєну рану.
У грудні у складі 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР, яким командував її чоловік, вирушила в Зимовий похід – операцію УНР, метою якої було продовження боротьби за незалежність.
Навесні 1920 року під селом Вербка (нині – Вінницька область) Пекарчук отримала контузію, що призвела до майже повного паралічу лівої сторони тіла. Після цього була змушена покинути військову службу.
Еміграція
У листопаді 1920-го була інтернована польським військом.
Наприкінці 1921 року втекла до чоловіка. Подружжя жило потайки, уникаючи поліції, а чоловік хворів, тож Пекарчук заробляла на життя нелегкою працею (зокрема, на пилянні лісу в Татрах).
У червні наступного року вона нелегально перетнула чеський кордон. Спочатку працювала посудомийкою в українській їдальні, згодом – офіціанткою.
У січні 1924-го вступила на матуральні курси, які закінчила у березні 1925-го. Того ж року отримала право навчатися в Українській господарській академії в Подєбрадах як вільна слухачка, але через туберкульоз легень вимушено залишила навчання.
У 1929 році вона оселилася в Польщі разом із чоловіком, який працював інженером.
У грудні 1941-го подружжя переїхало до Вінниці. Там Пекарчук заснувала й очолила організацію “Жіноча служба Україні”, яка опікувалася питаннями допомоги, освітніх заходів та працевлаштування.
У 1943 році її та чоловіка заарештувало гестапо за підозрою у зв’язках із партизанами. Доказів не знайшли, і через кілька місяців їх відпустили. Після звільнення подружжя втекло на Захід, де тривалий час перебувало у таборах для переміщених осіб, живучи в злиднях і борючись із хворобами.
У 1945-му вони опинились у таборі Рейнгард у Німеччині. Там діячка долучилася до громадського життя та стала членкинею жіночої організації. Через загострення туберкульозу вона потребувала тривалого санаторного лікування, яке тривало близько трьох років.
Подальше життя подружжя минало в тяжких умовах: постійна нестача коштів, хвороби й відсутність можливості виїхати за межі Німеччини.
Смерть
Пекарчук померла 11 березня 1973 року. На той момент їй було 78 років.
Сім’я
Спершу була одружена з Адріаном Книшенком.
У 1919-му повінчалася зі старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком.