Петро Федорович Болбочан – полковник армії Української Держави та Армії Української Народної Республіки.
Місце народження, освіта
Народився 5 жовтня (за григоріанським календарем – 17 жовтня) 1883 року в селі Геджев (нині – Ярівка Чернівецької області), в родині молдовського православного священника.
У 1905-му закінчив Кишинівську духовну семінарію, а через чотири роки – Чугуївське піхотне юнкерське училище.
Кар’єра
Під час навчання в училищі організував гурток для поширення української мови, але його роботу швидко припинили за наказом керівника закладу.
Випустившись з училища, завідував мобілізаційною частиною 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича. В 1915-1916 роках командував різними підрозділами: ротами, командою піших розвідників, кулеметними командами.
Армія УНР
Під час Першої світової війни був підпоручиком, поручиком, штабскапітаном, а потім – капітаном полку. Загалом взяв участь у 37 бойових операціях й отримав поранення. За проявлену відвагу був відзначений різними орденами.
Після падіння самодержавства в Росії Болбочан став на бік Центральної Ради та долучився до створення українських військових підрозділів. Сприяв організації 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, а в листопада 1917-го очолив новостворений 1-й Український Республіканський полк, сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії. Пізніше підконтрольний більшовикам солдатський комітет видав наказ про роззброєння полку, підірвав казарми й обстріляв їх із гармат.
У січні 1918 року Болбочан із залишками загону дістався Києва, де сформував Республіканський курінь. Згодом підрозділ було реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь. Саме він відіграв ключову роль у придушенні більшовицького повстання на київському заводі “Арсенал” та в обороні столиці від наступу військ Михайла Муравйова.
У березні того ж року військові Болбочана взяли участь у звільненні Києва, а також у вигнанні більшовиків із Лівобережжя та південно-східної частини України. На той час його підрозділ виріс до Окремого запорізького корпусу, який став одним із найбоєздатніших з’єднань Армії Української Народної Республіки.
Кримська операція
У квітні 1918 року саме підрозділи Болбочана відіграли важливу роль у звільненні Криму від більшовиків. Вони зайшли в Джанкой, Сімферополь, Бахчисарай та інші населені пункти. 29 квітня 1918 року в Севастополі українські матроси підняли державні прапори на кількох кораблях Чорноморського флоту, сподіваючись на швидке прибуття військ Болбочана. Проте українці до міста так і не дісталися: німецькі сили, які мали власні плани щодо Криму, оточили запорожців у Сімферополі й висунули ультиматум залишити півострів. Після двох діб напружених переговорів із Києва надійшов наказ виконати вимогу.
Пізніше було укладено формальне перемир’я з більшовиками, і Запорізький корпус під проводом Болбочана направили для охорони кордону з Росією. Зрештою військовий підтримав антигетьманське повстання Директорії УНР, а в грудні очолив Лівобережну групу Армії УНР.
Арешти
На початку 1919-го, не маючи достатніх сил для спротиву, Болбочан фактично без бою залишив більшу частину Лівобережжя і відступив з Харкова до Полтави. Це рішення коштувало йому посади: його усунули від командування Запорозьким корпусом і висунули звинувачення у державній зраді. Спочатку він кілька днів перебував під арештом, а потім – під наглядом місцевої влади у Станіславові (нині – Івано-Франківськ).
Йому пропонували виїхати до Італії, щоб зайнятися формуванням військових підрозділів із колишніх військовополонених, які згодом мали б повернутися в Україну для продовження боротьби. Болбочан відмовився та виступав проти непослідовної політики уряду й дій його міністрів.
У травні 1919 року був звільнений з-під нагляду. Проте Запорізьким корпусом тоді вже командував Володимир Сальський. У червні державний інспектор, полковник Гавришко, переконав Болбочана самовільно перебрати командування корпусом і навіть видав відповідний наказ. Невдовзі останнього знову заарештували та звинуватили у спробі державного перевороту.
Розстріл
Військово-польовий суд УНР ухвалив рішення про страту Болбочана. Врешті, 28 червня 1919 року його розстріляли в селі Балин (нині – Хмельницька область). На той момент полковнику було 35 років.
Сім’я
Був одружений із Марією Попеску.