Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач, до шлюбу – Драгоманова) – українська письменниця, перекладачка, фольклористка, етнографка, громадська діячка.
Місце народження, освіта
Народилась влітку 1849 року в місті Гадяч (нині – Полтавська область), в сім’ї дрібного поміщика та дворянина Петра Драгоманова. В документах родини Драгоманових датою народження вказане 17 червня (за григоріанським календарем – 29 червня), в метричній книзі записане 29 червня (17 липня), а на могильній плиті письменниці зазначено, що вона народилася 17 липня (29 липня) 1849-го.
Початкову освіту здобувала вдома, а протягом 1861-1866 років навчалася у Зразковому пансіоні шляхетних дівчат.
Кар’єра
Літературну діяльність розпочала з перекладів поезій Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова.
У 1876 році випустила книгу “Український народний орнамент”, яка принесла мисткині визнання як першій в Україні дослідниці цього напрямку народного мистецтва.
У 1880 році видала добірку “Співомовки” Степана Руданського, а вже наступного року з’явилася збірка перекладів Косач “Українським дітям”, до якої увійшли твори Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова.
Починаючи з 1883-го, друкувала власні вірші та прозу у львівському журналі “Зоря”. Першою поетичною книжкою стала збірка “Думки-мережанки”. Паралельно підтримувала український жіночий рух, а разом із письменницею Наталією Кобринською у 1887 році у Львові підготувала альманах “Перший вінок”.
Навесні 1879 року Косач разом із дітьми переїхала до Луцька, де служив її чоловік. Тоді ж його перевели на нижчу посаду у зв’язку з українофільством та зустріччю родини Косачів із публіцистом Михайлом Драгомановим у Парижі.
У Луцьку письменниця приєдналася до місцевого драматичного товариства й запропонувала спрямувати кошти, отримані від вистав, на придбання українських книжок для бібліотеки клубу.
У 1890-х роках проживала в Києві.
У 1903-му, під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, Косач стала єдиною учасницею з підросійської України, яка виступила українською мовою. Таким чином вона відкрито порушила сувору заборону, запроваджену царською владою.
У 1905 році входила до складу делегації української інтелігенції, яка в Санкт-Петербурзі вела перемовини з головою уряду графом Сергієм Вітте. Делегати хотіли скасування тривалої заборони на друк українською мовою та відкриття шкіл з українським навчанням, але ці спроби не мали успіху.
Протягом 1906-1914 років Косач була видавчинею журналу “Рідний край”, до якого входив додаток “Молода Україна”.
Також займалася виданням “Газети Гадяцького земства”, що з 14 грудня 1917-го випускалася під назвою “Рідний край”.
Тематика змісту творів письменниці була зосереджена на національних і соціальних проблемах. У своїх роботах виступала проти денаціоналізації та русифікації, засуджувала політичний і національний гніт, критикувала чужу школу за бездушність і формалізм.
У 1920-му, за більшовиків, в Гадяцькій гімназії відзначали день народження Тараса Шевченка. Під час урочистостей Косач накрила погруддя поета синьо-жовтим прапором. Через це вона була заарештована.
Після звільнення перебралася до Могилева-Подільського, де жила до 1924 року.
З 1925-го перебувала в Києві, працювала в етнографічній комісії при Всеукраїнській академії наук. Того ж року її обрали членкинею-кореспонденткою академії за вагомий внесок у розвиток етнографії та фольклористики.
Смерть
Померла 4 жовтня 1930 року (на той момент їй був 81 рік). Похована на Байковому кладовищі в Києві.
Сім’я
Була одружена з юристом, громадським діячем Петром Косачем.
У подружжя було шестеро дітей:
- письменниці Лариса Косач (Леся Українка) й Ольга Косач (Кривнюк);
- вчений і письменник Михайло Косач;
- перекладачка Оксана Косач (Косач-Шимановська);
- громадський діяч Микола Косач;
- мемуаристка, діячка ОУН Ізидора Косач (Косач-Борисова).