Образи, тиск, шантаж, “півтрильйонний борг” і взаємні випади закінчилися візитом Зеленського до Вашингтона та погодженням “інвестиційної угоди”, котра нагадує “План Маршалла” з зірочкою.
Формула Трампа
Переговорний процес між Україною та США за останні тижні не міг не шокувати і навряд чи вкладався в рамки звичної традиції міжнародних переговорів. Загальна формула перемовин між Києвом і Вашингтоном виглядає досить невиразною: США обіцяють переконати росіян зупинити наступ й укласти перемир’я, яке гарантуватимуть європейські миротворчі контингенти, а Україна, за таку послугу, ділиться зі Штатами доходами від своїх природних ресурсів.
США отримують зиск “за вирішення/замороження проблеми”, конвертуючи силу та авторитет у прибуток. Натомість Україна, котра не може без американської зброї стримати наступ ворога і має труднощі з мобілізацією – зберігає те, що має, і не втрачає більше, аніж могла б втратити без американської підтримки. Колишній міністр МЗС Павло Клімкін стверджує, що європейці не здатні замінити США у військовій допомозі, озброєннях, в даних розвідки тощо, й не зможуть вийти на такі позиції, ані завтра, ані післязавтра.
Показово, що команда Зеленського першою ще більше, аніж пів року тому озвучила ідею “поділитися” рідкоземельними металами із західними партнерами. А в грудні 2024 року Київ навіть відхилив спроби долучення адміністрації Байдена до видобутку українських корисних копалин, приберігши надра для нової американської влади. Але коли зі США прийшла вимога доступу до всіх українських копалин та всієї інфраструктури зі слабо обґрунтованою сумою “$500 млрд українського боргу” перед США – це було схоже на мародерство під час війни. Від України прямо вимагали віддати США частину свого суверенітету, права розпоряджатися надрами та контроль над інфраструктурою.
Можна скільки завгодно розповідати про методи переговорів у бізнесі та про обов’язковість завищених ставок, щоб потім зійтися посередині, але система міжнародного права дала серйозну тріщину. Не варто відкидати варіанту, що декотрі країни, котрі раніше покладалися на союз зі США, побачивши як нова вашингтонська адміністрація вимагає від Києва підписання кабальної економічної угоди, як Україна стикнулася з тиском і шантажем з боку стратегічного партнера, розпочали зміцнення власної обороноздатності, аж до ймовірного збагачення урану.
Але невдовзі скандальні переговори, котрі супроводжувалися й цілеспрямованими вкидами у пресу, почали знижувати градус. З озвучених Трампом $500 млрд, стало 350, потім остаточна цифра взагалі перестала фігурувати, а кінцевий варіант перетворився на інвестиційну угоду з певними вигодами для України. Це означає, що сума угоди для команди Трампа не була визначальною – важливий сам факт її підписання Україною.
Пункти рамкової угоди ще можуть мати різне тлумачення і найголовніше буде ще зазначено в окремій угоді про інвестиційний фонд. Важливо, щоб там не було умов, подібних до попередньої трампівської вимоги, котра перевищувала репарації, які Антанта наклала на переможену Німеччину після Першої світової війни.
Економічний Будапештський меморандум чи взаємовигідна інвестиція?
Але публічний зміст нинішньої угоди та американський інтерес від неї наразі не вартують того репутаційного скандалу, який команда Трампа влаштувала заради її підписання. Щоправда, декотрі пункти Угоди дозволять США непогано заробити – тому США й стали найбагатшою країною світу.
Рамкова концепція угоди, котру Україна безумовно підписує під тиском, передбачає створення Інвестиційного фонду реконструкції, яким спільно керуватимуть уряди США та України для економічної відбудови та розвитку України. Наша держава повинна буде передавати до фонду 50% майбутніх доходів від українських природних ресурсів, причому лише тих, які ще треба буде видобути та інвестувати у їхню інфраструктуру. США ж натомість обіцяють досить розмите формулювання “зберігати довгострокову фінансову участь “у розвитку стабільної та економічно процвітаючої України” без жодної конкретики. Гроші, зібрані з українських промислових проєктів, інвестуватимуться в розвиток України, хоча інтерес Сполучених Штатів залишається неочевидним, або ж захованим у деталях важливішої майбутньої угоди про інвестиційний фонд. Особливо, якщо врахувати, що не зазначені ні об’єми та суми українських ресурсів, які ще не видобуті, ні терміни діяльності фонду, в якому, як зазначено в п.1 Угоди – максимальний відсоток володіння фінансовими інтересами належатиме США. Це можуть бути й значні суми, і не завжди вони можуть інвестуватися саме в Україну, а не в якесь “спільне” підприємство за кордоном. Важливо, щоб у випадку погіршення становища України, ці кошти не були вилучені управлінням фонду й не спрямовані на Захід.
Хоча США добре заробили навіть на славнозвісному “Плані Маршалла”, який називали "найбезкорисливішим актом в історії". 70% “подарованих” коштів Плану Маршалла європейські країни витратили на американські товари, продукти, послуги, обладнання, озброєння і ресурси. Європейці мусили більше купувати американські нафтопродукти, аніж інвестувати у власні. План Маршалла не лише дозволив повернути американські гроші з відсотками, але й на десятиліття встановив панування американського долара й закріпив економічне домінування США в Європі.
Не варто виключати, що за кошти зазначеного інвестиційного фонду будуть закуплятися обладнання, технології, будматеріали американських виробників для побудови об’єктів в Україні. І не завжди ці економічні процеси виглядатимуть справедливими, обґрунтованими чи навіть рентабельними. Це не означає, що фонд купуватиме за кошти українських внесків американський пісок, щебінь чи шифер для побудови шахти в Україні. Але українцям залишається сподіватися, що поруч з прибутками американців, наша держава в економічному партнерстві зі США, перетворюватиметься на другу Західну Німеччину чи Південну Корею.
Примарні гарантії – далекі прибутки
Але найбільш розмитим виглядає пункт, який чомусь намагаються видати за найважливіший – США підтримують зусилля України, “спрямовані на отримання гарантій безпеки, необхідних для встановлення тривалого миру”. Останній ні до чого США не зобов’язує і звучить навіть гірше, аніж сумнозвісні “запевнення” Будапештського меморандуму, де нам хоча б обіцяли консультації у випадку агресії.
Розмови про те, що гарантією безпеки України буде присутність американської охорони навколо промислових об’єктів, в яких буде частка фінансового інтересу США, важко розглядати як дієвий фактор стримування росіян. Особливо на фоні російських пропозицій до США щодо своїх корисних копалин. Українці добре пам’ятають, як в лютому 2022 року західні інструктори та військові фахівці покинули Україну перед вторгненням, хоча США мали в Україні багатомільярдні інвестиції. Не варто сподіватися, що сторона, котра так затято відмовляється від безпекових гарантій, захищатиме нас через зазначені в угоді наші прагнення до їхніх гарантій. Де-факто, ми даємо США доступ до наших ресурсів в обмін на можливий мир. І вважатимемо успіхом, якщо США постачатимуть нам озброєння ще більш дозовано, аніж адміністрація Байдена.
Але самого погляду на розв’язання конфліктів за участю США після 1945 року достатньо, щоб переконатися, що Штати не вирішують конфліктів, а заробляють на них. Жоден союзник США – Ізраїль, Південна Корея, Тайвань не живуть у мирі й не позбулися загрози за багато десятиліть. Але посилено співпрацюють зі США: купують озброєння, обслуговують американські F-16 тощо. Якось так історично складалося у Корейській війні чи у В’єтнамі, що американські союзники допомагали, але ворога не вдалося остаточно перемогти, не було змоги звільнити окуповані території, загроза завжди залишалася під боком. Тож за таких умов для України буде успіхом сподіватися на корейський сценарій, а не на в’єтнамський.
Але найцікавіше, що угода, під таким тиском нав’язана Зеленському, яку опоненти вже називають “економічним Будапештським меморандумом”, виглядає більше політичним символізмом, аніж економічно рентабельною для Вашингтона. Сумнівно, що за умовами нинішньої, продемонстрованої суспільству угоди, США зі своїми апетитами багато зароблять на українських рідкоземельних металах, котрих у нас насправді не так і багато. До того ж від досліджень та розробки родовищ до перших прибутків від видобування проходить від кількох до 10 років. Директор Національної економічної ради США Кевін Хассетт в інтерв’ю NewsNation заявив, що США сподіваються заробити приблизно $20 млрд на угоді з українськими корисними копалинами. Парадоксальна різниця з попередніми 500 млрд. Для Штатів це дуже незначна сума, якщо в угоді про інвестиційний фонд не будуть закладені значно більші можливості для заробітку американського бізнесу.
Нинішня трампівська угода більше схожа на політичний піар, щоб продемонструвати своїм виборцям, що США притисли того, хто роками користувався американськими коштами і повернули свої гроші, а Трамп – лідер, котрий примусив сторони до переговорів, як і обіцяв.