Борці за незалежність

1849 – 1930

Письменниця, перекладачка, фольклористка, етнографка

Олена Пчілка – мисткиня, яка зробила вагомий внесок у розвиток української культури та національної свідомості.

У 1876 році вона видала альбом "Український народний орнамент", до якого увійшли зразки вишивок, ткацтва та писанкарства. Робота отримала високу оцінку як в Україні, так і за кордоном.

Пізніше Олена Пчілка опублікувала дослідження, присвячене українським колядкам і щедрівкам.

У 1920 році, коли при владі були більшовики, мати Лесі Українки була заарештована. Це сталося через те, що під час святкування дня народження Тараса Шевченка вона накрила погруддя поета синьо-жовтим прапором.

Після звільнення з арешту виїхала до Могилева, а пізніше – до Києва, де працювала в етнографічній комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

У 1925-му її обрали членкинею-кореспонденткою ВУАН за вагомий внесок у розвиток етнографії та фольклористики.

1855 – 1920

Письменниця, публіцистка, засновниця жіночого руху в Галичині

Наталія Кобринська була однією з перших і найвпливовіших українських діячок жіночого руху. Вона очолювала організацію "Товариство руських женщин", відстоювала права жінок на освіту, працю та участь у громадському житті, розглядаючи це не тільки як особисті свободи, але і як шлях до зміцнення нації.

Тема жіночої долі стала провідною у творчості Кобринської. Власним коштом вона підготувала та видала альманах "Перший вінок" – збірку жіночої творчості, що включала прозові, поетичні та публіцистичні твори сімнадцяти авторок із різних регіонів України. Крім того, на сторінках були опубліковані програмні засади фемінізму.

У 1918 році Кобринська видала збірку "Воєнні новели", сповнену болем за український народ, який був розділений кордонами та втягнутий у війни.

1856 – 1916

Письменник, поет, науковець, політик

Відомий український письменник у 1890 році заснував у Львові Русько-українську радикальну партію.

Політсила підтримувала ідеї демократизації політичного життя в Австро-Угорщині, рівноправ'я українського й польського населення в Галичині, захисту інтересів селян тощо.

У своїй політичній діяльності Франко виступав за соборність східних і західних українських земель. Хотів, аби в Галичині замість назви “русини” використовували слово “українці”.

Радикальна партія мала власний електорат та чітку програму, в якій вимагала щонайменше створення Галицької автономної області, а щонайбільше – об’єднання всіх українців у єдиній соборній Україні.

Партія нараховувала кілька тисяч членів, видавала власні газети й журнали. За вісім років діяльності політсила організувала близько двадцяти з’їздів.

Пізніше Франко приєднався до Української радикальної партії, а згодом відійшов від політики. Втім, він популяризував ідею української державності та основні напрямки її розвитку.

1859 – 1941

Державний діяч, публіцист, юрист, історик

Галицький політичний діяч одним із перших використовував у роботі україномовні документи.

Левицький був співзасновником Української національно-демократичної партії, яка з’явилася в 1899 році. А після початку Першої світової війни він очолював Головну українську раду – міжпартійну організацію, яка хотіла самостійності України.

Коли у 1918-му було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, політик очолив уряд держави.

Протягом міжвоєнних років Левицький займався громадсько-політичною діяльністю на західноукраїнських землях, а також писав історичні праці, які були присвячені політичному та національно-визвольному руху в Галичині.

Після того, як у вересні 1939 року на захід України прийшли радянські війська, Левицького заарештували й утримували у тюрмах Львова та Москви. Навесні 1941-го він вийшов на волю, а в липні став співзасновником і головою Української Національної Ради у Львові – представницького органу українського населення Галичини.

1863 – 1940

Уповноважений диктатор Західноукраїнської Народної Республіки

Політик і правник систематично виступав проти москвофільських впливів. Він був одним із діячів Української національно-демократичної партії, заснованої в 1899 році. Пізніше Петрушевич став демократичним диктатором Західноукраїнської Народної Республіки: це був титул найвищої посадової особи з повноваженнями верховного головнокомандувача.

Керівництво ЗУНР, яку було проголошено в 1918 році, серед іншого займалося державним статусом української мови, українізацією гімназій, введенням гривні як грошової одиниці, організацією військових округів і не тільки.

Петрушевич став одним із ініціаторів проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР. Але пізніше незалежність було втрачено, а сам політик вимушено емігрував. Втім, він продовжував працювати над тим, аби українське питання набуло широкого розголосу в Європі та за її межами.

1863 – 1942

Письменниця, феміністка

Ольга Кобилянська стала однією з найяскравіших постатей української літератури кінця 19-го – початку 20-го століть. Її творчість поєднала глибокий психологізм, чутливість і феміністичні ідеї.

Мисткиня була співзасновницею організації "Товариство руських жінок" на Буковині, брала участь у підготовці та виданні альманаху "Наша доля", де було надруковано літературні твори жінок, а також очолювала таємне об’єднання "Кружок українських дівчат".

Після Першої світової війни, коли Буковина опинилася під окупацією Румунії, Кобилянська продовжувала співпрацю з журналом української літературної молоді "Промінь" і львівським виданням "Нові шляхи".

Під час Другої світової війни, бувши прикутою до ліжка через параліч, вона публікувала у пресі матеріали, в яких засуджувала агресію Німеччини та злочини нацистів.

1864 – 1937

Засновник і перший митрополит Української автокефальної православної церкви

Ще з молодих років Василь Липківський вважав російську православну церкву засобом впливу. Він був переконаний, що цей вплив спрямовано на формування покірного ставлення українців до імперської влади.

Перший Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 14 жовтня 1921 року, проголосив автокефалію Української православної церкви (УАПЦ). Тоді ж Липківського майже одностайно обрали митрополитом Київським і всієї України.

За Липківського УАПЦ почала використовувати українську мову під час богослужінь і повертатися до старовинних національних традицій. З часом церква зміцнила свої позиції й розширила вплив.

Більшовицька влада сприймала зростання впливу Української автокефальної церкви як загрозу та намагалася підірвати єдність українського православ'я. Липківський і його прихильники стримали розкол, але невдовзі почалися відкриті репресії. Самого митрополита було розстріляно в 1937 році.

1865 – 1944

Предстоятель Української греко-католицької церкви в 1900-1944 роках

Андрей Шептицький був митрополитом Галицьким з 1901 року й до самої смерті. За його часів вплив Української греко-католицької церкви поширився як у Галичині, так і поза її межами. Зокрема Шептицький ініціював реформу богословської освіти, а також впровадив українську мову в богослужіння.

Бувши членом австрійського парламенту й Галицького сейму, Шептицький активно виступав за захист прав українського народу в межах Австро-Угорської імперії. Завдяки його дипломатичним зусиллям Ватикан у 1919 році визнав Українську Народну Республіку.

У роки Другої світової війни Андрей Шептицький очолив Українську Національну Раду – представницький орган українського населення Галичини. Митрополит критично ставився до дій німецької окупаційної влади й підтримував ідею створення самостійного українського уряду. За його ініціативи була відновлена діяльність Українського Червоного Хреста, який опікувався пораненими, хворими та військовополоненими.

1866 – 1934

Історик, голова Центральної Ради Української Народної Республіки

Науковець у 1894 році став професором кафедри історії України у Львівському університеті, яка на той момент була єдиною у країні. У той період він також долучився до заснування Української національно-демократичної партії (УНДП).

Крім того, Грушевський був одним із ініціаторів створення Українсько-Руської видавничої спілки, яка видавала твори українських письменників.

Пізніше Грушевський зосередив свою діяльність у Києві. Там він заснував Українське наукове товариство й приєднався до Товариства українських поступовців – таємної організації, що координувала український національний рух.

Після того, як у Росії спалахнула Лютнева революція, в українців з'явилась перспектива здобуття власної державності. Провідну роль у цьому процесі взяла на себе Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої був обраний Грушевський.

На цій посаді він мав провідну роль у формуванні державної політики. Згодом УЦР проголосила незалежність Української Народної Республіки та ухвалила Конституцію. Грушевський вірив, що держава повинна ґрунтуватися на засадах законності та демократичного устрою.

Коли в 1918 році влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, Грушевський знову зосередився на науковій роботі.

1868 – 1941

Письменниця, театрознавиця, державна діячка

Українська письменниця відзначилася участю в культурно-просвітницькому та жіночому рухах, а також політичною діяльністю в період Української Центральної Ради (УЦР).

Вірші почала писати ще в семирічному віці. Згодом приєднувалася до різних літературних організацій. Зокрема Старицька-Черняхівська очолювала український клуб "Родина".

Під час Першої світової війни опікувалася пораненими у шпиталі при клубі. Як представниця товариства "Юг" перебувала в Сибіру, щоб розшукати висланих туди галичан.

Після того, як у Росії розпочалася Лютнева революція, у клубі "Родина" відбулося голосування щодо створення Української Центральної Ради, яка спершу була українським представницьким органом різних організацій, а згодом – революційним парламентом України. Старицька-Черняхівська була обрана до складу УЦР.

У 1930 році радянська влада звинуватила письменницю у приналежності до так званої Спілки визволення України – вигаданої організації, до якої нібито входили представники наукової та церковної інтелігенції. Старицьку-Черняхівську засудили до 5 років позбавлення волі, але потім строк замінили на умовний.

Проте пізніше, в 1941-му, її знову звинуватили в антирадянській діяльності. 73-річну письменницю вивезли в телячому вагоні до Казахської РСР, і в дорозі вона померла.

1871 – 1913

Поетеса, письменниця, перекладачка

Леся Українка разом із Оленою Пчілкою, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями відіграла важливу роль у формуванні феміністичного курсу в українській літературі.

Героїні творів Лесі Українки відзначаються внутрішньою свободою, самоповагою та незалежністю. В її часи ці риси були викликом щодо уявлення про роль жінки в суспільстві. Письменниця публікувала свої твори в жіночому альманасі "Перший вінок" та активно виступала за ідеї емансипації – зрівняння у правах.

Леся Українка не лише писала власні роботи, але й перекладала європейську класику для українського читача. У той період українська література тяжіла до сільської тематики, й через це стикалася з обмеженим словниковим запасом під час передачі складніших образів та ідей. Це, своєю чергою, стало поштовхом до модернізації мови: саме письменниця придумала, наприклад, слово "промінь".

1873 – 1924

Політик, адвокат, публіцист, ідеолог українського самостійництва

Під час навчання в університеті Микола Міхновський був членом таємної політичної організації "Братство тарасівців". У її програмному документі діяч заявляв, що саме його покоління має сформувати українську національну ідеологію.

У 1900 році Міхновський публічно закликав до збройного спротиву в боротьбі за права українського народу.

Пізніше він підготував програмний документ "Самостійна Україна" для Революційної української партії. У тексті Міхновський пояснив необхідність повної незалежності держави.

У 1902-му Міхновський створив Українську народну партію і написав для неї політичний маніфест "Десять заповідей УНП". Також він заснував україномовний журнал, публікував статті, випускав брошури, а в ролі адвоката захищав українських активістів.

Політик одним із перших виступив за необхідність створення власних збройних сил в Україні. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка. Крім того, Міхновський став одним із організаторів формування в УНР 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького.

1873 – 1945

Гетьман України

У 1918 році, внаслідок Гетьманського перевороту, до влади в Україні прийшов військовий Павло Скоропадський. Він планував стабілізувати внутрішню ситуацію та проводив політику м'якої українізації.

Гетьманат Скоропадського проіснував близько семи місяців, але за цей час було реалізовано низку важливих ініціатив. Одним із ключових напрямів діяльності гетьмана стало законотворення. Зокрема, було ухвалено перший державний бюджет.

Також було відкрито близько сотні українських гімназій, а до навчальних програм внесли обов’язкове вивчення української мови, історії та географії.

Загалом внутрішня політика Скоропадського базувалась на трьох засадах: повернення приватної власності на землю, формування повноцінної боєздатної армії, розвиток українського культурного та освітнього просторів.

Водночас політичною опорою гетьмана були великі землевласники, а деякі його реформи не мали підтримки серед українських селян.

За результатами антигетьманського повстання 1918 року Скоропадський зрікся від влади та емігрував до Німеччини. Там він відстоював інтереси української громади, однак згодом лояльно ставився до нацизму (зокрема, влітку 1941 року в листі до Адольфа Гітлера привітав війну проти “московського інтернаціоналу”).

1874 – 1945

Президент Карпатської України

Августин Волошин був висвячений на греко-католицького священника, а з 1919 року активно зайнявся політичною діяльністю й ініціював створення освітніх та культурно-просвітницьких організацій на Закарпатті.

Пізніше, у 1923-1939 роках, Волошин очолював Християнсько-народну партію, від якої також пройшов у парламент Чехословаччини. Після розпаду держави було проголошено незалежність Карпатської України, а Волошин став її першим та єдиним президентом.

Він виступав проти політики мадяризації, спроб переведення богослужінь на угорську мову, заміни кирилиці латинським алфавітом, а також наполягав на тому, щоб усі підручники для шкіл видавалися українською мовою.

Після того, як Карпатську Україну захопили угорські війська, Волошин емігрував до Праги, де зосередився на науковій і викладацькій роботі. Там він очолив кафедру педагогіки в Українському вільному університеті.

1875 – 1944

Хоровий диригент, композитор, етнограф, письменник-мемуарист

Олександр Кошиць зробив величезний внесок у розвиток української культури. Зокрема він здійснював етнографічні поїздки козацькими станицями Кубані, де записував народні пісні від нащадків запорозьких козаків.

Також Кошиць викладав у різних закладах, а в 1909 році очолив студентський хор Київського університету Святого Володимира. В 1916-му колектив вперше виконав "Щедрик" в обробці Миколи Леонтовича.

У 1919 році Олександр Кошиць і композитор Кирило Стеценко стали керівниками Української республіканської капели, яка вирушила у світове турне з метою популяризації України. Репертуар складався лише з народних пісень, а західна преса писала про тріумф українських музикантів.

Згодом капела вирушила за океан. Колектив виступав у США, Мексиці, Аргентині, Бразилії та на Кубі. Лише у країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.

1876 – 1939

Науковець, журналіст, громадський і державний діяч

Єфремова називають першим українським професійним публіцистом. Поза тим він вів активну політичну діяльність.

У студентські роки увійшов до Загальної української безпартійної демократичної організації, метою якої було обʼєднання всіх українських діячів в одній політичній структурі. Згодом став співзасновником Української радикальної партії.

Він розробив і впровадив концепцію української державності, національної освіти і культури. Саме Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка.

У 1917 році він став членом Української Центральної Ради, а потім очолив міжнаціональний напрямок Генерального Секретаріату УЦР – першого уряду України.

Пізніше був зокрема очільником Української партії соціалістів-федералістів та віцепрезидентом Всеукраїнської академії наук.

У звʼязку з активною діяльністю Єфремова його заарештовували пʼять разів: двічі – за часів Російської імперії, тричі – в радянський період. У 1929 році його звинуватили в керівництві так званою Спілкою визволення України – вигаданою організацією, до якої нібито входили представники інтелігенції. Наступного року діяч отримав 10 років увʼязнення, і в 1939 році помер у неволі.

1877 – 1937

Географ, картограф та етнограф

Академік займався упорядкуванням даних із української фізичної, політичної та військової географії.

Після початку Першої світової війни він заклав підґрунтя для розвитку української географії, а також популяризував у Європі етногеографічні знання про Україну.

Пізніше Рудницький став одним із засновників Українського вільного університету у Празі. Крім того, він читав лекції в Карловому університеті, Вищому педагогічному інституті імені Драгоманова та в Українській господарській академії.

Після 1926 року Рудницький оселився в Харкові, де заснував та очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії. Також він став академіком Всеукраїнської академії наук.

На жаль, потім радянська влада звинуватила вченого у приналежності до контрреволюційної організації та шпигунстві. Спершу Рудницького засудили, а потім розстріляли в урочищі Сандармох, яке було місцем масових страт інтелігенції.

1878 – 1937

Письменник, педагог, міністр освіти Української Народної Республіки

Антін Крушельницький займався літературною і журналістською діяльністю, а в 1918 році став членом Української Національної Ради – законодавчого органу Західноукраїнської Народної Республіки.

Наступного року на кілька місяців обійняв посаду міністра освіти Української Народної Республіки.

Після падіння УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво "Чайка".

Пізніше повернувся до Львова й почав видавати журнал "Нові шляхи". У 1932 році журнал було закрито, а Крушельницького ув’язнили. Втім, після звільнення він створив новий журнал – "Критика".

На запрошення уряду УРСР влітку 1934 року переїхав до Харкова, де почав працювати в редакції "Української радянської енциклопедії". Того ж року був заарештований за сфабрикованим звинуваченням у "створенні центру Організації українських націоналістів" та "підготовці терористичних актів”. Засуджений до десяти років ув’язнення, яке відбував на Соловках.

У 1934 році радянська влада розстріляла двох синів Крушельницького, а в 1937-му було розстріляно самого діяча та ще трьох його дітей.

Родина Крушельницьких, знищена радянським режимом, стала одним із символів Розстріляного Відродження.

1879 – 1926

Голова Директорії Української Народної Республіки в 1919-1920 роках

Симон Петлюра вважається одним із головних військових діячів України періоду УНР.

У 1900 році, бувши учнем православної семінарії, він приєднався до Революційної української партії. Пізніше долучився до створення, а з часом й очолив Українську соціал-демократичну робітничу партію.

Загалом він співпрацював із різними газетами як публіцист, але в різні часи обіймав посади, повʼязані з військовою справою.

Наприкінці 1918 року Петлюра став одним із організаторів антигетьманського повстання. Тоді він був членом Директорії Української Народної Республіки – найвищого органу державної влади, який обрав Петлюру Головним отаманом Армії УНР. В лютому 1919 року він очолив Директорію.

У складі Директорії політик був лідером збройної боротьби за волю та незалежність українського народу. Втім, більшовики наступали, і з кінця 1919 року Петлюра проживав у Польщі, звідки керував українським військом під час двох Зимових походів – операцій проти радянських формувань.

Згодом Петлюра очолив уряд УНР в екзилі і продовжував просувати ідею української державності.

1882 – 1972

Політичний, громадський і релігійний діяч, науковець, педагог

Іван Огієнко (митрополит Іларіон) став значною персоною у політичному й релігійному житті України першої половини 20 століття.

Керуючи Міністерством освіти Української Народної Республіки, він очолив комісію, яка розробила базові норми українського правопису.

Саме за його поданням у 1919 році було затверджено святкування Дня Соборності України 22 січня кожного року.

Пізніше він очолив Міністерство культів – відомство, яке відповідало за релігійну політику в УНР. Відтоді Огієнко був долучений до багатьох релігійних процесів на території України.

Після того, як більшовики захопили Кам’янець-Подільський, Огієнко емігрував до Польщі, де займався видавничою діяльністю, але долучився і до створення низки українських інституцій.

У 1940 році прийняв чернецтво, взявши ім’я Іларіон. Пізніше він став митрополитом Холмським і Підляським.

Коли завершилася Друга світова війна, митрополит емігрував до Канади, де також продовжив наукову діяльність.

У 1951 році він був обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді. А в 1962 році вийшов повний український переклад Біблії, який зробив митрополит.

1882 – 1931

Політичний діяч, учений, публіцист, теоретик українського консерватизму

Липинський, активна діяльність якого припала на початок 20 століття, вважав, що заснування держави неможливе без застосування сили. Він був переконаний, що держава має народитися внаслідок воєн і революцій. Водночас наголошував: для утвердження державності недостатньо лише військової могутності – необхідно, щоб влада була легітимною та прийнятною для всіх верств суспільства.

У 1909 році він опублікував польськомовну брошуру "Шляхта на Україні", в якій пояснив необхідність залучення українського шляхетства до політичного й національного відродження майбутньої Української держави.

Заставши національно-визвольні події 1917-1921 років, Липинський у своїх працях аналізував причини й наслідки цих процесів. Сам же він підтримував ідеї політичної й релігійної рівності між різними течіями, а також територіального патріотизму.

На його переконання, однією з головних перешкод для становлення національної держави була пасивність еліти, яка не брала на себе відповідальність за об’єднання суспільства задля досягнення спільної мети.

1883 – 1973

Публіцист, філософ, політичний діяч, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму

Дмитро Донцов був талановитим публіцистом, який поєднував свою роботу з політичною сферою.

У 1905 році він став членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Але погляди Донцова змінювалися протягом його життя: він пройшов шлях від прихильника революційного марксизму до ідей консервативної революційності та інтегрального націоналізму, який передбачає, що інтереси нації вищі за особисті.

Під час Першої світової війни очолював Союз визволення України – політичну організацію у Східній Галичині, метою якої було проголошення самостійності та соборності України.

За часів Української Держави (Гетьманату) Донцов керував Українським телеграфним агентством (попередник нинішнього “Укрінформу”).

Пізніше у Львові він видав "Літературно-науковий вісник", який став впливовим ідеологічним та культурологічним рупором українського національного руху.

У своїх працях Донцов виступав за досягнення незалежності України, критикував прояви москвофільства, підтримував радикальні ідеї войовничого ідеалізму та культу сили.

1883 – 1919

Полковник армії Української Держави та Армії Української Народної Республіки

Український воєначальник брав участь у радянсько-українській війні та антигетьманському повстанні 1918 року.

На початку 1918-го Болбочан долучився до придушення більшовицького повстання в Києві. Навесні того ж року 2-й Запорізький курінь на чолі з Болбочаном відіграв важливу роль у звільненні півдня і сходу України від більшовицьких сил. Одним із найбільших успіхів української армії стала Кримська операція, в результаті якої тимчасово вдалося встановити український контроль над півостровом.

Під час другого етапу більшовицького наступу на Україну, який відбувався в 1918 році, Болбочан командував на Лівобережному фронті і взяв на себе головний удар ворожих дивізій. Сили були нерівними, тому українські війська вимушено відступали.

Згодом Болбочана звинуватили у здачі Харкова без бою. Сам він критикував владу УНР, коли та здійснювала спроби порозумітися з більшовиками.

Врешті, на тлі різних звинувачень, Болбочана розстріляли за рішенням військово-польового суду УНР.

1885 – 1918

Перший голова уряду Кримської Народної Республіки

Номан Челебіджіхан у 1909 році був одним із засновників підпільного патріотичного об’єднання Vatan ("Батьківщина"), до якого входили кримськотатарські студенти, котрі навчалися в Османській імперії.

Після Лютневої революції в Росії Челебіджіхан повернувся до Криму та очолив національний рух кримськотатарського народу. Під час першого з’їзду кримських татар, у 1917 році, його обрали головою Всекримського мусульманського виконавчого комітету, а також очільником Таврійського мусульманського духовного управління.

Свого часу він ініціював проведення маніфестацій кримськотатарського населення й організував збір коштів до "фонду перемоги" для боротьби проти Німецької й Османської імперій.

Мусульманський виконавчий комітет, який він очолював на той момент, був визнаний органом Тимчасового уряду Росії, що відповідав за справи кримських татар. Керівництво Мусвиконкому сприяло створенню партії Milliy Fırqa, яка ставила за мету побудову автономної Кримської держави.

Крім того, Челебіджіхан підтримував зв'язки з Українською Центральною Радою і привітав створення Української Народної Республіки.

1887 – 1919

Державний секретар військових справ Західноукраїнської Народної Республіки

Під час навчання у Львівському університеті Дмитро Вітовський долучався до протестів на підтримку впровадження української мови в навчальний процес. Це призвело до судового переслідування австро-угорською владою, відрахування та ув’язнення активіста.

З початком Першої світової війни Вітовський очолив перший курінь Українських січових стрільців – військового формування у складі армії Австро-Угорщини. Після поранення його перевели на Волинь, де він брав участь у заснуванні українських шкіл.

У 1918 році Українські січові стрільці прибули до Олександрівська (нині – Запоріжжя). Тоді ж вони посприяли тому, щоб у місті були відкриті перші українські школи та заснована газета "Січ".

Вітовський згодом очолив Центральний військовий комітет у Львові, став першим командиром Галицької армії та обіймав посаду Державного секретаря військових справ Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Головною ціллю свого життя діяч вважав створення національної армії.

1890 – 1964

Другий голова Організації українських націоналістів

У роки Першої світової війни Андрій Мельник приєднався до лав Українських січових стрільців, які боролися проти російських військ на теренах Галичини. Під час одного з боїв він потрапив у полон, однак йому вдалося втекти та оселитися в Києві.

Згодом Андрій Мельник та інший військовий діяч, Євген Коновалець, організували Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. А ще пізніше була створена Українська військова організація, метою якої стала збройна боротьба за українську державність.

Коли у 1940 році розкололася Організація українських націоналістів, Мельник очолив одну з її фракцій.

На початку Другої світової були елементи співпраці ОУН (м) із нацистами. Втім, Мельник продовжував відстоювати ідею незалежної української держави, що зрештою і стало причиною його арешту та ув'язнення в концтаборі.

У повоєнні роки він перебував за кордоном і зосередився на консолідації української еміграції. З цією метою заснував Координаційний український комітет, а згодом – Українську національну раду.

1891 – 1938

Перший голова Організації українських націоналістів

Зі студентських років Коновалець був залучений до громадської та політичної діяльності.

У 1917 році він став одним з ініціаторів створення Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який зокрема брав участь в обороні Києва від більшовицьких військ. Згодом підрозділ став одним з найефективніших бойових формувань у складі Армії Української Народної Республіки.

Після того, як до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський, німецьке командування наполягло на роззброєнні та розформуванні полку січових стрільців. Попри це, Коновалець залишився в Києві та разом із кількома старшинами почав працювати над створенням нового стрілецького підрозділу.

Пізніше він отримав дозвіл на формування Окремого загону січових стрільців. Зрештою загін під його керівництвом виступив проти гетьманської влади.

У 1929 році Євген Коновалець очолив Організацію українських націоналістів, метою якої було встановлення Української соборної самостійної держави.

1892 – 1984

Предстоятель Української греко-католицької церкви в 1944-1984 роках

Йосиф Сліпий, який у 1917 році отримав духовний сан, зосереджувався на розвитку наукових і навчальних інституцій Української греко-католицької церкви. Він очолював Львівську духовну семінарію, а пізніше став ректором Греко-католицької богословської академії.

У 1941 році релігійний діяч підтримав Акт відновлення Української держави.

Після того, як у 1944 році помер митрополит Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий очолив УГКЦ. Тоді радянська влада переслідувала вірян, і в 1945-му митрополита вперше заарештували спецслужби. Йому призначили вісім років таборів, а потім були ще три терміни. Частину ув’язнення митрополит провів у Сибіру.

Звільнити Йосифа Сліпого вдалося лише в 1963 році завдяки втручанню Папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді.

Згодом митрополит оселився у Ватикані, де його офіційно визнали главою УГКЦ. Він долучився до II Ватиканського собору і став першим представником українського духовенства, який увійшов до Колегії кардиналів Римсько-католицької церкви.

1892 – 1963

Науковиця, громадська та військова діячка

Під час навчання у Львівській семінарії (початок 1910-х років) Олена Степанів познайомилася зі світом підпільних українських гуртків. Вона отримала досвід у стрільбі, партизанській діяльності, а також у виготовленні вибухових речовин.

Під час Першої світової війни стала командиркою жіночого підрозділу Українських січових стрільців. Степанів була першою у світі жінкою, котру офіційно зарахували на військову службу у званні офіцерки.

Воювала на найскладніших ділянках австро-російського фронту.

Згодом Степанів займалася науковою діяльністю, зокрема під час німецької окупації Львова в роки Другої світової війни.

Наприкінці 1949 року її заарештували за “зраду батьківщини”: звинувачували у зберіганні націоналістичної літератури, зустрічах із командиром УПА Романом Шухевичем та публікації антирадянських статей. Кілька років вона провела в Мордовському таборі, а в 1956-му повернулася до Львова.

1894 – 1967

Українська військова медикиня, поручниця Армії Української Народної Республіки

Маючи медичну освіту, з початком Першої світової війни Христина Сушко вирушила на Південно-Західний фронт працювати медсестрою у шпиталі.

У 1918 році вступила до Армії Української Народної Республіки. Спершу була медсестрою, а згодом стала військовою медикинею в корпусі січових стрільців. Вона була єдиною офіцеркою в Армії УНР.

Наступного року потрапила в полон до більшовиків, де зазнала знущань і катувань. Зрештою їй вдалося втекти, вибравшись на дах переповненого більшовицькими солдатами потяга. Вона повернулася на українські позиції, де передала командуванню відомості про розташування ворожих сил.

У 1920 році знову приєдналася до Армії УНР, яка на той час перебувала у спеціальних таборах у Польщі. Допомагала тим, хто втратив здоров’я у боротьбі за незалежність України.

Пізніше стала лікаркою 46-го куреня Січової стрілецької дивізії. Під час бою з “червоними” її поранило у хребет і живіт, але вона продовжувала надавати допомогу, доки не знепритомніла.

Сушко отримала інвалідність, а після тривалого лікування продовжила громадську діяльність у таборах Польщі. Подальше життя провела в еміграції, однак підтримувала активні зв'язки з українським середовищем у Європі.

1894 – 1973

Українська феміністка, хорунжа Армії Української Народної Республіки

Зростаючи в заможній родині у Криму, Тіна Ізбицька захоплювалася українською культурою.

Влітку 1917 року, на тлі Української революції, розпочалася її служба в Українському маршовому батальйоні 34-го запасного полку, куди вона записалася під іменем Степан Книшенко.

Наступного року вимушено повернулася до Сімферополя, але невдовзі тікала через більшовицькі облави та загрозу арешту. У Кременчуці чекісти все ж затримали її, і до березня 1918-го вона перебувала в увʼязненні.

Наприкінці 1919-го, разом із чоловіком Іваном Пекарчуком, вирушила в Зимовий похід – операцію УНР, метою якої було продовження боротьби за незалежність. Брала участь у найважчих боях, хворіла на тиф, отримала тяжкі поранення. Після цього тривалий час відновлювалася, а згодом опинилася в еміграції.

У 1941 році, переїхавши до Вінниці, заснувала філію "Жіночої служби України" – організації, яка опікувалася питаннями допомоги, освітніх заходів та працевлаштування.

Через два роки вона і її чоловік були заарештовані гестапо за звинуваченням у зв'язках із партизанами. Доказів бракувало, тому після звільнення подружжя знову емігрувало.

1895 – 1948

Військовий і політичний діяч, поет, полковник Легіону Українських січових стрільців

Австрієць Вільгельм Габсбург походив з однієї з наймогутніших європейських династій і мав титул ерцгерцога. Ще змалку в нього з’явився інтерес до культури та історії українського народу, а ставши сенатором австро-угорського парламенту, він активно відстоював права представників українських земель.

Свого часу Габсбург служив у 13-му уланському полку (Австро-Угорщина), сформованому переважно з українців. Володів українською мовою, а під військовим мундиром нерідко носив вишиванку. Через це його почали називати Василем Вишиваним – ім’ям, яке потім було офіційно вписано в паспорт.

У 1917-1918 роках Австро-Угорщина та Німеччина підтримали українців у протистоянні з більшовиками. В той період Вишиваний долучився до легіону Українських січових стрільців і вирушив на південь України, де брав участь у бойових діях.

Після того, як Австро-Угорська імперія розпалася, він деякий час перебував у Львові, але згодом повернувся до Відня.

До України він потрапив знову лише в 1947 році, коли його викрали радянські агенти. Вишиваного етапували до Лук’янівської в’язниці в Києві, звинуватили у шпигунстві на користь західних держав і співпраці з Організацією українських націоналістів. Наступного року він помер у неволі.

1906 – 1942

Поетеса, публіцистка, членкиня Організації українських націоналістів

Культурна діячка присвятила своє життя боротьбі за незалежність України та збереження її спадщини.

Початок творчого шляху Олени Теліги припав на період її навчання в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі (1923-1929), коли вона вперше почала друкуватися у "Літературно-науковому віснику".

Багато років Теліга проживала в Чехії і Польщі, а в 1939 році вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН). Два роки потому, коли Німеччина напала на СРСР, поетеса нелегально перейшла кордон у складі похідних груп ОУН. Після того вона жила у Львові, Рівному та Києві.

У лютому 1942 року німецькі окупанти заарештували Телігу та інших представників української інтелігенції. Незабаром поетесу розстріляли в Бабиному Яру.

Основними темами творчості Теліги були подружні стосунки, роль жінки в суспільстві та її значення для нації. Поезії поєднували чуттєвість та любов до життя.

У радянські часи ім’я мисткині тривалий час замовчувалося. Лише в 1989-му в журналі "Україна" з’явилася перша публікація, присвячена її постаті.

1907 – 1950

Політичний та військовий діяч, головний командир Української повстанської армії в 1944-1950 роках

Постаттю Романа Шухевича, як і Степана Бандери, часто маніпулюють політики. У Польщі та Ізраїлі його звинувачують у геноциді цивільних, а для Радянського Союзу він був пособником нацистів.

Ще до Другої світової війни Шухевич був одним із провідних діячів українського визвольного руху. Спершу він став членом Української військової організації, яка мала на меті боротьбу за державність. А потім долучився до Організації українських націоналістів. У складі ОУН Шухевич брав участь у різних антипольських заходах, зокрема в атентатах (умисних вбивствах політиків і посадовців).

Коли Німеччина окупувала Польщу, ОУН революційна, яку очолював Степан Бандера, пішла на ситуативну співпрацю з Абвером – органом нацистської армійської розвідки.

Таким чином ОУН хотіла скористатися німецьким ресурсом, щоб вишколити кадри майбутньої української армії. А нацисти прагнули залучити бандерівців до диверсійних операцій проти СРСР. Шухевич був українським командувачем підрозділу “Нахтігаль”, а пізніше вступив до 201-го батальйону німецької допоміжної поліції.

Втім, потім цей досвід він використав у розбудові Української повстанської армії. У період із 1943 по 1950 роки Шухевич очолював національно-визвольну боротьбу, яку вели сили УПА як проти радянського, так і проти нацистського режимів.

Він загинув навесні 1950 року під час зіткнення з представниками радянського Міністерства державної безпеки. Місце поховання Шухевича досі залишається невідомим.

1907 – 1944

Поет, археолог, політичний діяч

Бувши активним діячем у сфері науки і культури, ще з молодих літ Кандиба став учасником націоналістичного руху.

Як поет він заявив про себе на початку 1930-х років, коли його вірші почали регулярно з’являтися на сторінках різних видань. При цьому він взяв псевдонім Олег Ольжич, надихнувшись постаттю князя Олега.

У 1937 році він очолив культурний напрям у Проводі українських націоналістів (ПУН) – керівному органі Організації українських націоналістів.

У часи Карпатської України (1938-1939) Ольжич долучався до збройного опору проти угорських сил. У подальші роки очолював Революційний трибунал ОУН.

На початку Німецько-радянської війни він прибув до Києва, де доєднався до створення підпільної мережі ОУН під проводом Андрія Мельника.

Крім того, Ольжич був одним з ініціаторів заснування Української Національної Ради – надпартійного утворення, до складу якого входили політичні, військові та інші діячі.

Коли німецькі окупанти посилил репресії проти українських націоналістів, Ольжич переїхав із Києва до Львова. А після того, як нацисти відправили голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника у концтабір, Ольжич обійняв його посаду.

Пізніше під арешт потрапив і сам він. Навесні 1944 року діяч загинув під час одного з допитів.

1908 – 1981

Засновник УПА “Поліська Січ” й Української національної гвардії

Тарас Боровець був активним діячем українського повстанського руху часів Другої світової війни.

Задовго до її початку, в 1932 році, він разом з однодумцями створив підпільне товариство "Українське національне відродження", метою якого було виховання молоді. За політичну діяльність він на кілька місяців потрапив до польського концтабору.

З початком Другої світової війни Боровець повернувся в Україну. В 1941 році військовий організував у селі Немовичі на Рівненщині збройне формування УПА “Поліська Січ”.

Він особисто долучався до бойових дій проти радянських сил. При цьому в 1941 році загони Бульби-Боровця (саме таким прізвищем він почав підписувати документи) увійшли до міста Олевськ на Житомирщині, де на кілька місяців встановили український контроль і проголосили Олевську республіку.

Потім, у 1942-1943 роках, Бульба-Боровець вів боротьбу вже проти нацистів. Німецькі війська арештували його, але згодом звільнили, аби закинути загін під керівництвом діяча в тил Червоної Армії. Втім, ці плани так і не здійснилися.

Після завершення війни Бульба-Боровець проживав за кордоном. В еміграції в Західній Німеччині він заснував Українську національну гвардію – організацію, яка передбачала бойову підготовку для подальшого звільнення України.

1909 – 1959

Голова Проводу Організації українських націоналістів революційної

Постать Бандери – одна з найбільш міфологізованих в українській історії. Сусіди України десятиліттями звинувачують його у погромах євреїв і поляків, а також у співпраці з нацистами.

Бандера вступив в Організацію українських націоналістів у складний період, коли захід України протистояв польській окупації. У лавах організації він вдавався до різних методів: від поширення підпільних видань до участі в нальотах на урядові установи.

На тлі Голодомору в УРСР Бандера став керівником операції, під час якої у 1933 році у Львові було ліквідовано представника радянського консульства. А після того, як у 1934-му член ОУН Григорій Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Польщі, Бандера та інші отримали смертний вирок, який потім замінили на довічне ув'язнення.

Після того, як Польщу окупувала нацистська Німеччина, Бандеру визволили з вʼязниці. Згодом націоналісти пішли на тимчасову співпрацю з Абвером (органом армійської розвідки): з членів ОУН-Р були сформовані батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. На думку Бандери, вони мали скласти ядро майбутньої української армії. Тоді як керівництво Абверу планувало використати їх для підривної роботи на території УРСР.

Втім, нацистська Німеччина не планувала допустити існування незалежної України. І коли в 1941 році з ініціативи ОУН-Р було проголошено Акт відновлення Української Держави, Бандеру та інших націоналістів спіткали арешти й ув’язнення.

Після завершення війни Бандера залишився в еміграції, де продовжував очолювати ОУН. Втім, він вважався ворогом багатьох країн, і в 1959 році був убитий радянським агентом.

1912 – 1986

Третій голова Організації українських націоналістів революційної, президент Антибільшовицького блоку народів

Походячи зі священницької сім’ї, ще в молоді роки Ярослав Стецько долучився до національно-визвольної боротьби. На початку 1930-х років він став активним членом Організації українських націоналістів, а також редагував підпільні видання.

У 1936 році був засуджений польським судом у рамках Львівського процесу, який стосувався політичних убивств членами ОУН.

Згодом він вийшов із в’язниці і став одним із засновників Революційного Проводу Організації українських націоналістів (бандерівців) – керівного органу ОУН (б). А потім Ярослав Стецько був заступником Степана Бандери.

Під час Національних Зборів 1941 року у Львові проголосив Акт відновлення Української державності та очолив уряд.

Згодом Стецька заарештували нацисти, які утримували його понад три роки в концентраційному таборі, але він зумів утекти з лікарні.

Після війни діяч увійшов до складу бюро Проводу ОУН, яке було виконавчим органом у структурі організації. А з 1946-го він очолював Антибільшовицький блок народів, що об’єднував різні політичні рухи. Також з ініціативи Стецька була створена антикомуністична організація під назвою Європейська рада свободи.

З 1968 року був головою ОУН (б).

1918 – 2014

Діяч націоналістичного підпілля на сході України в роки Другої світової війни

Народившись у сімʼї офіцера Української Галицької Армії, Євген Стахів мав відповідне виховання. У 1930-х роках він приєднався до Організації українських націоналістів (ОУН). Пізніше взяв участь в обороні Карпатської України.

На початку 1940-х входив до складу Південної похідної групи ОУН. Зокрема створював нові осередки руху в різних населених пунктах, очолював націоналістичне підпілля ОУН на Донбасі.

Пізніше став одним із засновників Української Головної Визвольної Ради, яка оголосила себе верховним органом українського народу.

Після завершення Другої світової війни переїхав до Німеччини, де працював в Українській пресовій службі. Згодом емігрував до США й увійшов до демократичного крила ОУН, яке вело ідеологічну боротьбу проти радянської влади. Також у Штатах працював у різних організаціях, що були повʼязані зі звʼязками з Україною.

1924 – 2025

Зв'язкова та розвідниця Української повстанської армії

У 15-річному віці Ангелина Паламар, брата і батька якого розстріляли співробітники НКВС, приєдналася до Української повстанської армії. У лавах війська вона діяла як зв’язкова під псевдонімом "Орися" (пізніше дала це ім’я своїй дочці).

Під час служби мала виконувати агітаційну місію на сході України, але через переслідування радянських сил реалізувати план не вдалося. Тривалий час Паламар переховувалася в місцевих жителів, які нерідко змушені були відмовляти їй у притулку.

Через донос радянським органам її місце перебування в селі Нижній Березів на Івано-Франківщині стало відомим. Тоді Паламар змогла втекти, але два роки потому її здали енкаведистам.

Дівчину катували й заслали в Сибір, де в жорстких умовах вона провела 14 років свого життя.

Пізніше Паламар повернулася в рідне село Шешори Івано-Франківської області, де в січні 2025 року померла у 100-річному віці.

1927 – 1968

Учасник українського руху опору в СРСР, воїн Української повстанської армії

Маючи патріотично-націоналістичні погляди, з юних років Василь Макух підтримував зв’язок з членами Організації українських націоналістів. Під час Другої світової війни він приєднався до Української повстанської армії як розвідник.

У 1946 році, після бою між радянськими військами та повстанцями, Макух зазнав поранення і потрапив до рук НКВС. Його засудили до десяти років каторжних робіт у концтаборах Мордовії та Сибіру, звідки він був звільнений у 1955-му.

5 листопада 1968 року, перед річницею Жовтневого перевороту, Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику в Києві. При цьому він вигукував заклики на підтримку української незалежності та протестував проти радянської окупації.

1928 – 2018

Співзасновник Української Гельсінської групи, співавтор тексту Акта проголошення незалежності України

У 1959 році юрист Левко Лук'яненко заснував у Львівській області Українську робітничо-селянську спілку – підпільну організацію партійного типу, яка виступала з вимогою мирного, конституційного відокремлення України від Радянського Союзу.

Два роки потому його засудили до розстрілу за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Пізніше вирок було змінено на 15 років увʼязнення у таборах.

Вийшовши на волю, Лук’яненко став одним із засновників Української Гельсінської групи, яка фіксувала порушення прав людини в СРСР. Але згодом діяча знову заарештували та заслали. Сумарно він провів 25 років у тюрмі й на засланні.

Після другого виходу на свободу Лукʼяненко повернувся до громадсько-політичної активності. У 1990-му він був обраний народним депутатом Верховної Ради УРСР, а через рік став одним із авторів тексту Акта проголошення незалежності України. Потім кілька разів переобирався в Верховну Раду України.

1929 – 1970

Художниця, громадська діячка, дисидентка

У своїй творчості Алла Горська відзначилася створенням яскравих монументальних творів, мозаїк, графік.

Паралельно вона вела громадську діяльність. Горська була співзасновницею клубу творчої молоді "Сучасник", який зʼявився в 1960 році і згодом перетворився на осередок національно-культурного життя Києва.

У 1962-му Алла Горська, письменник Василь Симоненко і художник Лесь Танюк відкрили в Києві місця поховань людей, яких розстріляли сили НКВС. Наступного року, в день перепоховання Тараса Шевченка, за ініціативи Горської відбулося покладання квітів до пам’ятника Кобзарю, що привернуло увагу спецслужб.

Під час арештів української інтелігенції у 1965 році Горська надіслала офіційний протест прокурору. Також надавала матеріальну та моральну допомогу сім’ям політв’язнів. Поставила свій підпис під листом до керівників СРСР, в тексті якого засуджувалися незаконні арешти.

Діячку неодноразово викликали до Комітету державної безпеки на допити та "профілактичні бесіди".

Життя Горської трагічно обірвалося в 1970 році. Радянське слідство заявило, що художницю вбив свекор (його тіло знайшли незадовго до виявлення тіла Горської), однак існують версії, що вбивство організувало КДБ.

1929 – 1992

Літературознавець, мовознавець, поет, перекладач, дисидент

Світличний був одним із лідерів національно-демократичного руху 1960-1970-х років. Зокрема він одним із перших встановив контакти з українською діаспорою на Заході та поширював самвидав. Поет переконував українців у важливості об’єднання зусиль й "боротьби словом". Його квартира була місцем збору української інтелігенції.

Також він став одним із засновників та моральних лідерів Клубу творчої молоді в Києві.

У 1965 році співробітники Комітету держбезпеки провели обшуки в помешканні Світличного, під час яких вилучили твори різних митців. Потужна хвиля спротиву серед шістдесятників в Україні та за її межами змусила владу звільнити поета через вісім місяців.

Вдруге його заарештували на початку 1972 року, під час масових переслідувань української інтелігенції. Світличному призначили 12 років позбавлення волі за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву.

В увʼязненні він став одним із очільників табірного опору. Однак неволя зрештою остаточно підірвала його здоров’я: в 1981 році митець пережив інсульт і клінічну смерть. Після звільнення в 1983-му він уже не зміг продовжувати колишню творчу і громадську діяльність.

1935 – 2001

Поетеса, співзасновниця Донецького обласного Товариства української мови ім. Шевченка

Галина Гордасевич була серед тих, хто в радянські часи боровся за права української мови та свободу творчості.

Батько, дід і прадід поетеси зазнали переслідувань від різних режимів: польського, радянського та німецького.

У 1952 році свій вирок отримала й 17-річна Гордасевич: її звинуватили у складанні націоналістичних віршів та антирадянській агітації. Поетесі призначили 10 років ув’язнення, але вона потрапила під амністію й вийшла на волю в 1954-му.

Її мати на той момент жила в Сибіру, де відбував покарання батько. Тож Галина Гордасевич потрапила на Донбас, де працювала на різних роботах, але паралельно займалася творчістю.

У 1960-1970 роках вона зіткнулася з обмеженнями діяльності: з виробництва зняли рукопис збірки поезій, у видавництві знищили верстку її книжки.

Втім, вона вистояла і доєдналася до національно-демократичного відродження України. Зокрема, в 1989 році Гордасевич стала співзасновницею Товариства української мови ім. Шевченка на Донеччині. Два роки потому вона приєдналася до створення Демократичної партії України.

1935 – 2016

Правозахисниця

Працюючи в Інституті літератури АН УРСР, Світлана Кириченко познайомилася з поетами Іваном Світличним, Василем Стусом та іншими українськими митцями, які вплинули на її національну свідомість.

У 1965 році вона долучилася до акції протесту в київському кінотеатрі “Україна” проти арештів інтелігенції. Також займалася поширенням самвидаву.

Після того, як у 1972-му радянські спецслужби арештували шістдесятницю Надію Світличну, Кириченко в листі до першого секретаря ЦК КПУ вимагала повернути 2-річного сина Світличної. За це правозахисницю звільнили з роботи. Потім вона також часто залишалася безробітною.

Кириченко поширювала відомості про політичні репресії в Україні, встановлювала контакти з дисидентами Балтії, Москви та Кавказу, в неї вдома проводили обшуки.

Її чоловік – публіцист Юрій Бадзьо – в 1979 році був засуджений за звинуваченням в антирадянській пропаганді. На їхніх дітей тиснули.

Протягом 1966-1988 років Кириченко жила в Якутії, де відбував заслання чоловік. Але після повернення в Україну вона долучилася до процесів національного відродження, працювала в секретаріаті Демократичної партії України.

1936 – 2018

Поет, кіносценарист, політичний і громадський діяч

Іван Драч відзначився в літературному, кінематографічному і громадсько-політичному житті України. Його відраховували з університетів за творчі та політичні погляди.

В 1960-х роках поет був членом Клубу творчої молоді – осередку шістдесятників у Києві. У ті часи він писав вірші з критикою радянської влади, підтримував В’ячеслава Чорновола та інших дисидентів. Але на тлі проблем із владою відкрито заявив, що шкодує про подібну підтримку, і в його творчості зʼявилося прославлення Комуністичної партії.

Втім, після Чорнобильської катастрофи 1986 року Драч проявив себе як активний діяч українського національного відродження. У 1989-му він очолив організацію “Народний рух України”, яка згодом перетворилася на політичну партію і відіграла одну з ключових ролей у здобутті незалежності. Кілька разів митець ставав народним депутатом України.

За сценаріями Драча зняті фільми “Криниця для спраглих” Юрія Іллєнка та “Камінний хрест” Леоніда Осики.

1936 – 2006

Правозахисниця, публіцистка

Працюючи в освітній сфері, в 1960-х роках Надія Світлична, разом із братом, поетом Іваном Світличним, почала відвідувати Клуб творчої молоді. В цьому київському осередку шістдесятників вона здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, зокрема з художницею Аллою Горською.

Після подій 22 травня 1967 року, коли в Києві затримали кількох людей, які хотіли вшанувати пам’ять Тараса Шевченка, Світличною зацікавився Комітет держбезпеки.

У ті часи вона долучалася до захисту В’ячеслава Чорновола, якого засудили за публіцистичну діяльність, брала участь у самвидавному процесі, їздила з магнітофонними записами нецензурованих віршів Василя Симоненка до шкіл і бібліотек.

Така діяльність стала приводом для звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді. У 1973 році Світличній призначили чотири роки таборів суворого режиму. В неволі вона долучалася до протестів і голодувань.

Після звільнення з ув’язнення в 1976 році написала заяву в ЦК КПРС про відмову від радянського громадянства. Мотивувала це жорстокою розправою над представниками української інтелігенції.

З 1978 року Світлична перебувала в еміграції, але підтримувала зв’язки з українцями.