Політаналіз - політичний аналіз сьогодення » Аналіз новин політики » Інформаційна війна України та Росії

Інформаційна війна України та Росії

26 Июнь, 2008 від admin

Атмосфера інформаційної війни у взаєминах Москви й Києва створює відчуття майже фізичної загрози. Останнім часом спостерігається ріст числа матеріалів антиукраїнської спрямованості в російських ЗМІ, витриманих у твердій наступальній риториці обвинувачень і погроз. У деяких з них зустрічаються висловлення певних російських політиків і посадових осіб, які межують із територіальними претензіями до України. Вітчизняні політики й ЗМІ також підливають масла у вогонь, формуючи образ Росії в якості “найбільш імовірного супротивника”. Складається враження, що ми рухаємося до якоїсь “крапки неповернення”, коли поняття “братні відносини” назавжди зникне з лексикона наших країн.

ЧЕКАЮЧИ КАТАСТРОФИ

Характер останніх подій в україно-російських відносинах свідчить, що РФ обрала песимістичний для України сценарій їхнього розвитку. Щоб попередити або унеможливити так званий відрив від Росії шляхом її приєднання до ПДЧ і остаточної інтеграції в НАТО, Москва твердо взяла курс на планомірне тверде ситуативне стримування України. У результаті реалізації цього курсу україно-російські протиріччя досягають тієї фази, яку можна назвати системною кризою.
У свою чергу, своєрідну відповідь України у форматі рішення РНБОУ від 16 травня 2008 року щодо підготовки “виселення” Чорноморського флоту підсилив протистояння. У відповідь уже спікер Ради Федерації Федеральних Зборів РФ Сергій Миронов заявила про можливість розгляду питання про повернення Севастополя Росії. У цьому ж руслі формується й позиція нового російського президента Дмитра Медведєва, що у телефонній розмові з Віктором Ющенко наголосив на неприпустимості “прийняття однобічних рішень і кроків, які йдуть врозріз із раніше прийнятими договірними зобов’язаннями й досягнутими домовленостями”. Паралельно на різних політичних і експертних рівнях мусується ідея про те, що угоди по ЧФ РФ приймалися в пакеті з Більшим договором, а тому й відмова від ного необратимо запустить у Росії механізм його денонсації.

Твердий тиск на Україну, що почалося в гуманітарній сфері, переведено в політичну площину. Важливою ознакою цього є конфронтаційна тональність заяв російських ЗМІ. Через них “широкої громадськості” (як російської, так і української) нав’язує думка про “однобічне порушення “жовтогарячою” владою Великого договору”.

Популяризується теза про те, що “з такою вороже настроєною Україною Росія не підписувала договір”, що “перед такою українською владою Росія не повинна мати зобов’язань”. Разом з тим вона “має зобов’язання перед тією частиною України, що сприймає Росію як дружню держава, і ці свої зобов’язання буде виконувати”.

Така одночасна зміна риторики на адресу України з боку основної маси російських політиків і ЗМІ не випадково. Зрозуміла й основна причина: прискорений рух української держави в напрямку до НАТО, а також одностайна позиція країн- членів Альянсу щодо євроатлантичного майбутнього України привели до виникнення панічних, емоційних настроїв у російської влади. Ухвалення рішення зробити все можливе й неможливе, аби тільки приєднання України до ПДЧ не відбулося - принаймні , у найближчій перспективі.

Із цільовою аудиторією також все ясно, вона залишається незмінною протягом усіх років української незалежності - це, головним чином, російськомовне населення Києва й південно-східних областей України.
Що є насправді новим у нинішній пропагандистській кампанії - це концептуальні особливості риторики, що впроваджується в масову свідомість і нові психологічні конструкти, які використовуються в позиціонуванні України. На думку багатьох українських експертів, Кремль відмовляється від основної для традиційної російської пропаганди гуманитарно-цивілізаційної риторики й остаточно переходить на геополітичний дискурс.

Мова йде про, здавалося б, що давно втратила актуальність “дугинску парадигмальну війну”. Саме в таку прірву безперервного очікування нападу ззовні й похідного від цього мобілізаційного драйву повинні занурювати українську аудиторію опуси на зразок “Операції “Механічний апельсин” Ігоря Джадана й багато чого іншого, що нині активно заповнює російськомовний сегмент Інтернету.

Щодо української аудиторії всі ці войовничі сценарії переслідують подвійну мету: сформувати “білий-чорно-білий формат”: розщепити свідомість людини на протилежності ” ворог-друг”, відволікаючи тим самим від конструктивних міркувань у термінах розвитку демократії й взаємовигідних двосторонніх відносин.

Таким чином, можна виділити ряд тенденцій. По-перше, трансформація в російських ЗМІ образу України - з конкурента Росії на пострадянському просторі у відверто ворожу їй державу. По-друге, спекулювання на тезі про розкол України у випадку продовження її євроатлантичної інтеграції, а також про готовність Росії вийти з Великого договору й активізувати проблему потенційних територіальних претензій до України. Третє - розширення мережі структур (державних і недержавних), орієнтованих на посилення позицій РФ у країнах СНД у політико-гуманітарній і соціально-політичній площинах.

Варто також ураховувати геополітичний нюанс. З одного боку, нагнітаючи антиукраїнську істерію в РФ, Кремль прагне відірвати Україну від НАТО, з іншого боку - використовує нас як пробну кулю для перевірки США і ЄС на здатність удержати цей сегмент пострадянського простору під своїм контролем. Якщо вдасться не дозволити Україні одержати ПДЧ, тоді можна буде говорити про подальше настання на всім протязі південної частини СНД, поверненню до традиційної для СРСР “зони відповідальності”.

ОБОПІЛЬНІ ПРОВОКАЦІЇ

У той же час необхідно відзначити зворотну реакцію українських ЗМІ й деяких вітчизняних політиків на “російську погрозу”. Складається враження, що певні сили в самій Україні зацікавлені в політиці “малих провокацій” у відношенні РФ. Не потрібно бути маститим політологом, щоб спрогнозувати реакцію російської сторони на спроби реабілітації ОУН-УПА, нагородження Романа Шухевича званням Героя України або святкування на державному рівні річниці Конотопской битви.

Крім того, Київ старанно йде від предметної дискусії з Москвою в питанні позиції України відносно ПДЧ. Український МЗС обмежується ритуальними фразами про “безпеку” для РФ нашої атлантичної інтеграції, не розшифровуючи цю саму “безпеку”. Адже російська сторона чітко заявила, що розглядає інтеграцію України в НАТО як погрозу (або в найкращому разі - виклик). Ігнорувати цю тезу - виходить, іти від предметної дискусії із Кремлем. Заяви МЗС України й керівництва НАТО про те, що Київ і Брюссель не мають наміру створювати військові бази Альянсу на українській території, сприймаються в Москві лише як черговий “хохляцкий виверт“.

Провокуючи Кремль по дріб’язках, Київ формує умови власної атлантичної інтеграції. Населенню країни вказують на “імперську сутність” Москви і як альтернатива, що забезпечує безпеку держави, підносять НАТО.

На думку вітчизняних атлантистов, те, що тільки 40% громадян України позитивно сприймають входження нашої держави в Альянс, не грає великої ролі. При вдалій демонізуючій кампанії, та й ще при такій “підтримці” Москви, ця пропорція може вже до 2009 року істотно змінитися.

У результаті формується хвиля загострення відносин, нейтралізувати яку з кожним днем стає все тяжче. У залишку зберігається обопільний негатив. У той же час позитивні наробітки діалогу Києва й Москви, як правило, вивітрюються внаслідок чергової взаємної інформаційної атаки.

Ми ризикуємо в короткостроковій перспективі виявитися в ситуації, коли у свідомості українців і росіян міцно вкореняться не братні почуття, а образ ворога або - у найкращому разі - “найбільш імовірного супротивника”. І тоді ламати стереотипи буде вже пізно.

Віталій КУЛИК,
директор Центра досліджень
проблем цивільного суспільства

Розміщено в категорії Україна

Також схожі статті:
    None Found



Написати коментар або відгук

Важливо: Всі коментарі проходять модерацію, щоб попереджати появу спаму!


Реклама політаналізу:

профессиональная замена на nissan almera тормозных дисков



Політаналіз - політичний аналіз сьогодення

Політична ситуація в Україні та у світі змінюється щодня, тож ми намагаємось слідкувати за подіями та сприяти поширенню тільки правдивої інформації, підкріплюючи її наявними фактами. Точка зору авторів не обов'язково співпадає з точкою зору читача, але це не значить що наш політичний аналіз є хибним, бо повага думки кожного - це і є шлях до демократизації суспільства.